Вона стояла і дивилась в воду:
Можливо, моря, може й океану.
Така легка... закована в свободу,
Така далека... по́ той бік екрану.
Солений вітер пестив її плаття
І загравав до шовку у волоссі,
Роздмухував в моїй душі багаття,
Готуючи відлигу від морозів.
Вона дивилась в воду, я - на неї,
Не знаючи, що спущено курок,
Що серце вже вулканом Піренеїв
Штовхає в вени тисячі думок...
Якби вона зненацька снігом стала
З бажанням бути у обійм полоні -
Для того, щоби раптом не розтала
Я краще заморозив би долоні.
Нехай ми не знайомі особисто -
Єднають нас невидимі мости.
В думках своїх я ввічливість зі свистом
Давно прогнав і перейшов на "ти".
І поки твої сни плетуть малюнок,
А ніч невпинно ко́птить на вікно
Для тебе оцифрую поцілунок
Й відправлю через оптоволокно...
Мені надзвичайно приємно чути такі слова, але ні романтиком, ні поетом я себе не вважаю Як і у всіх, бувають емоційні пориви різного штибу, в тому числі і романтичні, але це тільки окремі моменти. Та і не поет я - більше звичайний віршар Проте, я Вам вдячний за такі приємні слова на мою адресу
Для того, щоби раптом не разтала
Я краше заморозив би долонi...
Для того , чтобы обнимать свою Снегурочку, герой готов даже заморозить свои ладони...
Так поступают истинно любящие сердца...
Хотя...это только мечты...ведь они ещё не знакомы близко...Но так хочется быть ближе...переходя на "ты"...
Виктор, стих , если его перечитать несколько раз, открываешь для себя его необычность...!!!
Я Вам щиро вдячний за такий детальний і розгорнутий коментар Мушу визнати, що у вас око ювеліра - чітко підмітили акценти Мені дуже приємно, що Вам сподобалось! Радий Вам тут завжди!