Схаменіться, браття мої.
Що зробилось з вами?
Збайдужіло, з волі злої
Стали ви рабами.
Потихеньку, непримітно
Втрапили в тенета,
Що напнули московити
Аж на пів-планети.
В них заплуталось чимало
Й іншого народу.
Та цуратися не стали
Свого родоводу.
Свою душу – рідну мову
Пронесли крізь бурі.
Не піддались на підмову
Рабському в натурі.
Тільки дехто, й ви, панове,
Дались на спокусу.
Тридцять срібних – і в окови
Мову, як Ісуса.
Вам начхать на мову – неню
І на Україну.
За отую сувереннісь
Хоч би половину,
Чи й чвертину срібляників,
Навіть і десяту.
Ненаситні гаманики
Чимскоріш напхати б.
За надію нахапати
Серебра і злата
Ладні були б пану-брату
П'яти цілувати.
Що вам з Гонти, Кривоноса...-
Обрубали кінці.
Та ж ви – ниці малороси,
А не українці.
Ті звитяжні отамани,
Ратаї завзяті,
Що від Дону і до Сяну
Вміли панувати.
Перед зайдами віками
Не ламали спину.
Про Вітчизну безталанну
Дбали щохвилини.
Малороство се у крові
Й суті всяких в'юрків.
Обминають рідне слово,
Ніби ми придурки.
Ніби мова наша славна,
Ніжна і багата
Не для клопотів державних,
Не для бонз пихатих.
Наче наш народ прадавній –
Вигадки сараки.
Натякають, що насправді
Ми жиди й поляки.
А самі через одного
В москалі вписались.
Свого роду, свого слова
Хутко відцурались.
Малороси, рабське плем'я.
Скиньте з себе пута.
Пригорніте рідну землю
І прийміть спокуту.
Щоб вам душі заніміли
За вкраїнську славу,
Щоб серця ваші скиміли
За свою державу.
Наша мова, наша пісні –
ПОДАРУНОК БОГА.
Наша доля українська –
Праведна дорога!
А кому поперек горла
Біль наш і надії
Хай він ниву свою чорну
Деінде засіє.
Відвернись від них без жалю
Україно – мамо.
Розбудуємо державу
Вірними синами!
1992
