Останнім спалахом було твоє,
Тягарем не ціловане плече,
Та, коли ти повернув його,
Ворожість спалахнула бігом.
Та що бігти, коли вода лине
Повінню крізь підніжжя часу?
Коли щоднини вуста зливаються
У щити мовчань,
Бо Слово тихне
І мовчки червоніє
Густою кров’ю причащань.
Ти знову виїдаєш суть,
Та знань нема,
Немає віри,
Існує мовчки праготична вертикаль.
Не варто ж дертися нагору,
Бо у назем’ї ти
Убережешся від страждань.
Колись і ми складали цегли
Вавилону,
Колись і ти хотів побачити Лице.
Але розрізненням думок згубилось Гроно,
І кожен був розіп’ятий
Серед чужих імен.
По що мені олюднене надсум’я?
Ти народивсь, щоб думати й
Горіти в го́рі,
А я усе пристелюю той біль цілунком,
Проте не варто обпікати тіло,
Коли немає схожих розумінь
Уже утраченої тиші,
Що вдарила у дух
Зі стукотом – розколом
Камінних рештків з (в)(м)еж.
