А пам’ятаєш день, коли погляди зустрілись?
Неначе небо втомлене спустилось до землі.
І ми тоді ще зовсім не зуміли
Сказати те, що виросло в душі.
А потім — тиша. І якісь банальні фрази,
Які, мов листя, падали до ніг.
А світ ішов собі. Йому було не разом
З отим теплом, що я в тобі зберіг.
А пам’ятаєш вечір той безкрайній,
Де ми, як світлі зорі у пітьмі,
Шукали сенс в словах, в яких ,
Залишили слід глибокий, але в собі.
Бо є такі, що навіть крізь роки
Несуть у серці нерозказані історії.
І ми — лише рядки в чужій руці,
Які читають вірші у повторі.
