Вампіре, трохи стиш буденний біг,
Та й зійдемо з тобою в степ вологий.
Де небо впало в грицевий батіг,
Присунутий оманом до дороги.
Куди стежки нарешті приведуть?
Чи може в світ, що повен живокосту?
Там донник понад лісом геть в меду,
А в серці ліса папороть помостом.
Тут хтось повсюди ковдру розстелив.
То, мабуть, вихор з келиху пролився.
Не чути, навіть, сморіду смоли,
Бо місто десь пірнуло ген у листя.
Тримай сильніше, ось, моя рука!
Підем туди, де росяне намисто.
Ще вчора ти по вулицях блукав,
Смакуючи, з якого люди тіста.
Забудь назавжди місто і бетон!
Тут, навіть, вовк тобі по крові ближче!
Йдемо скоріш, бо лине голос. То,
Тепер нас двох на Лису Гору кличуть.
