Зрікаюся життя чи зарікаюсь жити?
Немов на схилі пресвятого суду,
Де все живе сакральне, без облуди,
Стискає ледве дихаючі жила.
Де запах слів навіює незриме,
Де спогад ріже слух і шепіт хмар,
Де бог – чужинець, мій нічний кошмар,
що на останок відсікає крила.
Де рими голосять на повні груди,
Вимучують мене посеред строф,
Видушують на сповідь, на Голгоф,
А там дощить - і оточили люди.
Вони такі безликі, мов споруди,
а суд мовчить, а суд – це я і ти,
Ми хворі, ми невинні, ми - світи,
Що живляться коханням щосекунди.
Ми янголи без святості, що впали
Й воскресли без надкраплення надії.
Зректись життя не хочу (чи не смію?)
Скажи мені!
Бо думи десь пропали...
