Поліг мій друг на ранньому світанні.
Свій погляд він відправив небесам.
До мами дзвоник полетів останній –
Сказав, що скоро вже приїде сам.
Пробиті груди кулею, спекло́ до спи́ни,
Кров потемніла й біля рани запеклась...
Не знала Мама, все цілуючи світлини,
Що синова душа до неба здійняла́сь.
Він написав листа, та якось не відправив.
Набрався крові папірець отой сповна,
Та аркуш вогкий просушив я і розправив,
І розрізнив на нім останні всі слова:
"Пишу тобі із... втім це ма́буть неважливо,
Матусю мила, зараз добре все у нас.
Лише десь далеченько виє пес тужливо,
Немов сумує серце в нього повсякчас.
Матусю рідна, я поїв – не переймайся.
І одягнув шапчину, бо слухняний син.
Зі мною буде ладно все! Ти не лякайся!
Знай, зрештою, на службі я тут не один.
Приїду через місяць, тиждень буду поряд
З родиною своєю вкупі накінець.
Зміцнів тут, мамо, я та мій світогляд
Тепер я воїн дійсний! – Зовсім як отець.
В кінці я намагаюсь коротко писати:
Тебе кохаю! Згодом інше напишу.
Ти вибач – далі почерк довелось міняти,
У нас під'йом... І на ладнання я спішу".
Але жаріння налетіло на світанні –
Розриви гуркотіли смертю знов і знов...
І все летіли з раші ті "дари" неждані,
Брати вмирали, землю поливала кров...
Я надто часто підриваюсь ніччю в щемі,
Як побратим у снові каже:" Виручай!!!".
І лист виймає свій прощальний із кишені
Та зі слізьми прохає: "Братко, Мамі передай"...
Оригінал.
Товарищ мой с открытыми глазами
Лежал, взгляд обращая к небесам.
Последнему, кому звонил он, – это маме,
Сказал, что скоро он приедет сам.
Пробита грудь его была стальною пулей,
Кровь потемнела возле раны, запеклась,
А дома мама, фотографию целуя,
Ещё не знает, что она – не дождалась.
Он ей письмо писал, но не успел отправить,
Впиталась кровь в бумажный листик навсегда.
Мне удалось тот листик высушить, расправить,
И различить... его последние слова:
«Пишу тебе из... в общем-то, неважно,
У нас сейчас, мамуль, всё хорошо.
Собака воет где-то далеко, но так протяжно,
Как будто ей на сердце тяжело.
Я мамочка поел – не беспокойся,
И даже в шапке, как послушный сын.
Со мною будет всё путём, не бойся.
В конце концов я тут ведь не один.
Приеду через месяц – на неделю!
Побудем вместе, всей семьёю наконец,
Я здесь себя на прочность, мамочка, проверил,
Теперь я тоже воин – прямо как отец.
В конце я попытаюсь покороче:
Люблю тебя, попозже напишу.
Ты извини в конце совсем неровный почерк,
У нас подъём... на построение спешу».
И вправду, утром было очень «жарко» –
Гремели взрывы, шла пальба из всех стволов...
Летели снова к нам «рашистские подарки»
И погибали братья, проливая свою кровь.
Я очень часто подрываюсь среди ночи,
Когда, во сне, товарищ говорит мне: – Выручай! –
И из кармана достаёт он тот листочек
И со слезами просит: – Братка, маме передай
Автор Олег Федотов
ID:
828644
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 11.03.2019 11:22:46
© дата внесення змiн: 03.05.2019 22:47:36
автор: Юрій Шибинський
Вкажіть причину вашої скарги
|
