|
Літня пора… ранкове сонце ніжним промінням торкнулося землі. Трави і квіти, відчувши тепло, ніби з полегшенням злегка здригалися, в намаганні із себе скинути, досить нав’язливу вологу. Цього року видалося занадто плаксиве літо. Часті дощі набридли, стали на заваді відчути справжнє літо. Ще червень місяць, куди не йшло, був більш приємним, сонячним, хоча не таким теплим, як годиться для літнього місяця. А ночі, що вже за них сказати, такими прохолодними, що зранку навіть не хотілося, з хати висунути носа. А липень перевершив всі сподівання, майже весь місяць дощить, грози за грозами ділили навпіл небесну вись. Усі щодня зазирали на небо, в надії, що нині не дощитиме, а привітне сонце подарить приємні відчуття.
Марина, вчителька початкових класів, як і всі вчителі, мала літню відпустку. Тільки цього року пішла у відпустку наприкінці червня, а не на початку місяця, як того року. Максимко дуже зрадів, що вже не піде в дитсадок. Адже з мамою й татом вдома краще, тим паче знав, що влітку поїде на море. Він його, правда, смутно пам`ятає, але пісок і те місиво, що він робив з нього. Йому було до вподоби, згадуючи, посміхався і мріяв, не міг дочекатися, коли ж знову поїде туди.
Йому було два з половиною роки, коли мама вийшла на роботу з декретної відпустки. Зразу батьки няньчились з онуком, а коли виповнилося йому три роки, пішов у дитсадок. Тато працював на залізниці ревізором, тому часто був у відрядженнях. Хлопчик більше часу проводив з мамою й з дідусем та бабусею, вони жили майже поруч, через два обійстя. Сміливий, як всі діти, трохи вередливий, але занадто наполегливий. Хитрощів йому теж не завадило, хоча тільки недавно виповнилося п’ять років та пам`ять він мав відмінну. В селищі гарний дитсадок, вихователі багато приділяють уваги дітям, тому знали кожну дитину і часто хвалили хлопчика. І мама вчителька, хоч доволі строга і дуже любила свого синочка та завжди все тримає на контролі, про все пояснює, навчає розуму.
Сьогодні зранку пройшла гроза. Хоча надворі вже липень та, на жаль, сонячних днів було замало. Здавалося цей день не буде похмурим, високо в небі швидко пропливали сірі, темно-сірі хмари, між них все більше з`являлося білих. Марина часто сварилася на сина, щоб не потрапив під дощ, не виходив з хати. А він, все ж із своєї кімнати висуне голову у відчинене вікно, не звертаючи уваги на її попередження, підставить свого білявого чубчика під краплі дощу й кричить,
- А я кажу вже досить! Досить лити, я хочу літа!
Так було і цього дня… знову накрапав дощик. Почувши його голос Марина зайшла в його кімнату,
- Максимко! Вгомонися нарешті, щодня кричиш, наберися терпіння. І не вилазь у вікно, бо звалишся, заб`єшся, а потім будеш рюмсати, як сусідська Наталочка.
Син спустився із стільця, рукою помацав вологого чубчика. В його смарагдових оченятах сонячно, всміхаючись, вертів головою, задоволено й весело до неї,
- Мамо, а дощик тепленький. То коли ж буде літо? Кліпав очима,
- чуєш! Ти так не кажи, я ж не Наталочка, що хіба такий, як вона? Їй лишень три роки минуло, а мені вже п’ять, значить я великий, то ж сама так казала.
Вже перед нею, розчепіривши пальці, крутив рукою, морщив носика. Обійняла, своє чадо, поцілувала.
- Ой радість ти моя! Це не на цілий день, он бачиш хмаринка синьо-сіра, вона невеличка, то ж зараз пропливе і дощик перестане. Я вже не раз пояснювала тобі, що зараз теж літо.
Він відкопилив нижню губу, качав головою й вирячивши оченята до неї хитро,
- Ага літо….. сама казала, коли тепло, коли ми поїдемо на море, тоді літо.
- Поїдемо, поїдемо, не хвилюйся, ще нахлюпаєшся у воді, відчуєш справжнє літечко, - Марина погладила сина по голові, виходила з кімнати,
- Ти трошки сам пограйся, мені дещо треба зробити на кухні.
Максимко взяв іграшкову машинку » Пожарну», на підвіконні почав нею гратися. Їздив, буркав, гучно видавав сирену і час від часу позирав надвір, все чекав, коли ж нарешті перестане цей надокучливий дощ.
За хвилин тридцять, сонячні промені засліпили оченята. Ну нарешті, зрадів він, усмішка на обличчі, дочекався. Швидко заліз на підвіконня, спустивши босі ноги донизу. А біля підвіконня лежала купа складених дощок, покрита товстою плівкою. Максимко знав, це, колись мають перекривати дах, тато так казав, коли привіз їх навесні й накрив, щоб часом не намочили дощі. Хитро озирнувся назад, чи часом мами немає, поставив босі ноги на плівку. Вона покрита краплинами води, але вже ледь-ледь тепленька. О як добре, подумав малий й сідницями, похапцем, гепнувся на плівку. Оглядаючи все довкола, помітив, як стікали краплинки дощу з великого куща троянд. По квітах мерехтіло сонячне проміння, краплини наче золотилися від нього. Він задоволено усміхнувся, помітивши цю красу, впевнено з`їхав з дощок до землі, від радості прикрив очі. А потім пригинаючись, тишком-нишком, шмигнув за хату. Вирішив побродити по змоклій від дощу траві, поки мама не бачить та від здивування зупинився, роззявив рота. Тут, по дорозі до садка прямо в траві вчора була мала калюжа води, а сьогодні її вид його вразив, вона стала велика. Що його найбільше вразило, то це зграя горобців, що дуже цвірінькали. Декілька горобчиків сиділо на калині, ну, це не можна сказати сиділи, вони такі непосидющі, раз-по-раз перелітали з одного місця на інше. А деякі горобчики, сміливо й весело купалися в калюжі. Максимко кілька раз поглянув у напрямку до хати й сміливо побіг у калюжу. В очах сяяли іскринки, він відчув насолоду від теплої води й м`якої трави під нею. Цвірінькаючи, горобці миттєво розлетілися в різні сторони. Малий задоволено тупотів по воді, не звертаючи уваги, що вже замочив бриджі.
- О тепер я розумію, що це вже насправді літо, - повторював про себе, тупцяючись, в калюжі. Він то розводив воду ногою, то бив по ній, бризки летіли в різні сторони, від задоволення хіхікав,
- Ой, як класно, я ж , як горобчик, теж похлюпаюся трішки.
Раптово, почувши ґелґотання гусей. Із-за хати, сміливо, виходив старий гусак, витягнувши шию, впевнено прямував до калюжі. От біда, адже Максимко дуже боявся гусака, бо той на нього часто шипів. Особливо тоді, коли йому так хотілося в руки взяти маленьке гусенятко. Поряд з ним гордо йшла гуска. Побачивши малого, гусак й гуска почали гучно ґелґотати, а маленькі гусенята й собі почали голосно пищати. В який бік тікати, розгубився хлопчик, назад не залізе, бо майже весь мокрий, як сховатися від мами, знав, що почне сваритися. Аж тут вже мама вибігла із-за хати, плескаючи у долоні,
- Ой лишенько, що ж ти тут робиш, як потрапив сюди? Добре, що побачила, а то б тебе гусак покусав!
Вона підхопила сина на руки, поцілувала у щічку, ніжно пригортає до себе. Він тулиться, хитро зазирнув у очі,
- М-а –а-мо, а водичка тепла. Ти, що будеш сваритися?
Та яке там сваритися, хіба б змогла. Дивлячись на сина, пригадала своє дитинство, як задираючи спідницю, ледь не вище голови, майже по коліна залазила у великі калюжі з багнюкою. А земля, справді, після дощу була тепла-тепла, аж парувала.
Він перебив її спогади,
- Матусю, я так дуже хотів відчути літо! От і не втримався. Он бачиш, як горобчики, вони такі веселі, купалися в калюжі і мені так захотілося, хлюпатись у воді…
Його очі світилися щастям, обійнявши її за шию обома рученятами, продовжив,
- Он, через віконечко потрапив, я раз і по плівці з`їхав донизу. Ти не бійся, не поранився, водичка тепла, не захворію. Ось тепер я вже вірю, що це справді літо.
Липень 2018 р
ID:
803754
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 20.08.2018 09:04:49
© дата внесення змiн: 30.08.2025 04:45:55
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|