Не хотілось чути: ти - чужа,
Вчилася потроху говорити,
І складати в речення слова,
І бажалось бути тут і жити.
Вже сприймала місто - за своє,
І вбачались навіть «рідні» стіни,
А заплющу очі - й понесе
До моєї отчої країни.
Вже й ділила душу: тут і там,
Та ніяк вона не піддавалась.
Усміхалась горам та вітрам,
І сама одвіту в тім не мала.
Як мовчало небо в вишині,
Я щоранку сонце обіймала.
Десь глибоко в грудях, у мені
Батьківщина квітнула й буяла.
Говорила часто: все окей!
Й дарувала усмішки привітні,
Йшла одна із безліччю людей
І щасливу мить ловила в світі.
Вже й сама заплуталась в думках,
Наче - жила… Чий жила піввіку?
Відчувала інколи: я - птах,
А ночами - за звичайну жінку.
Полюбили люди за роки,
За добро, за людяність та вдачу…
А як вийдуть з місяцем зірки –
Забринить сльоза і ледь не плачу.
І стоїть перед очима край:
Змійкою дорога й житнє поле,
А за полем, наче Божий рай -
Є село – що не забудь ніколи.
А у ньому хата - як весна,
Все така привітна, гожа, мила…
То - моя найкраща сторона,
Отчий дім - де мати народила.
28.07.25
