Заховалося небо у віхолу,
Колючками вітрисько пройма,
По крайнебу на санЯх проїхала
В горностаєвім хутрі Зима...
Зачепилась намистом перлиновим-
Розірвалась вервечка тонка,
І на землю сніжинки полинули
В бальних сукнях і срібних вінках.
Розійшлась - розгулялась хурделиця,
Цілий світ у танок повела.
І пухнастою ковдрою стелиться
На стежинах по краю села...
І малює на склі візерунками -
Серцем казку її прочитай,
Де вже зваблений вкотре цілунками
Губить Герду свою змерзлий Кай...
все повертаюся в минуле, в пройдешнє очима ось тут, на цих сторінках, а душа виглядає в сьогоденні, а вона, втомлена і схолоджена зимами, чекає тепла і нових віршах та мотивів весняних...
хоч такою зимою втішуся...
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вже час тішитися весною....
Дякую, що не забуваєте, це дуже тішить!
Какая статная холодная госпожа в горностаевой шубе и ледяной короне на голове! По-детски милы и наивны Ваши строки - подымают настроение, разжигают фантазию, уходя корнями в память, в детство, сказку... Спасибо за ностальгию и эстетическое удовольствие от прочитанного.
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
І Вам спасибі, Анно, що не забуваєте, що бережете в собі той дитячий вогник, що вірить в казку...