Моя нещасна Україна!
Як звично жити на колінах,
Як трудно зводитись у ріст!
Як тяжко випрямляти спину,
Коли наслухуєш, чи ж злине
Знайомої нагайки свист.
Буть рабом просто і затишно.
Не треба думати про лишнє,
Майбутнім серце не болить.
Хай пан про будущність подбає
Свою й плебеїв твого краю –
Йому ж імперія свербить.
Буть холуєм іще простіше
Підтакуй панові частіше,
Молись богам його й чортам.
Забудь чиєї ти оселі
Зрічися сутності своєї,
Зруйнуй в душі Вітчизни Храм.
Навчись по – панському глаголить,
Цілуй рученьки, мо дозволить
Жирніший увірвати шмат.
Ну ж розщедриться на мундира,
З окремим санвузлом квартиру,
Чи ж захистить від певних грат.
Лишень признай, що брат він старший.
Що в нього кращі хліб і марші,
Що в нього мудрість о-го-го!
А як позбудешся родини,
Нацупиш панськії личини,
То ще й признають за свого.
Тепер немає пана – брата.
Про все самому треба дбати,
Зоріть до першої роси.
А раб волає „ Натворили!
Нас з рідним паном посварили.
Нам замість мови б ковбаси.”
Нещасна мати нудить світом,
Бо загребущі ниці діти
Лиш пельку дбають з дня у день.
Та що їм материнські болі!
Не треба мови їм і волі,
Глухі до сліз її й пісень.
А величаються хохлами,
Хоч прадіди сікли шаблями
Нікчемне прізвисько оте.
Якого ж дива треба ждати,
Щоб з душ злетіли чорні лати
І відродилося святе?!
Моя нещасна Україно
Збуди дітей, вони не винні,
Що у тенетах злого сну.
Дай їм наснагу і надії,
Відкрий їм істини святії,
Зламай відчуження стіну!
1993
