Парадокс невимовної
Ніжності
До її надто
Теплих рук,
До її солодких
Вуст,
І таких надто
Вірних
Очей,
Полягав
У бажанні
Вірити
Усім дотикам,
Що як звук,
Наливали
У мене згубу,
І торкалися до
Плечей.
І розводили
Кисті-крила,
Зашивали
На серці
Рани,
Пізня
Осінь
Себе
Зносила,
Як прострочені
Телеграми,
Як дефолтні
Купюри-гроші,
Як знецінені
Мідні
Персні,
Нагріваються
Тротуари
Дощові
І гранітно
Черстві.
І холодні
Перони,
Як вічність,
І сталеві
Кокарди
Часу,
Що знаходяться
Межиріччям
Між моїм
І твоїм
Парнасом,
Зійдуться
Одначе
Весною,
І залишаться
Сонцем
Грітись,
Ми
Завжди
Були лиш
Двоє,
Ми лише
Не могли
Зустрітись.
