Чуєш-таки, сестро свята,
В мені чомусь ніколи
Не лунає содом
Псевдопризвичаєнь чиєїсь плоті
До моєї самості
Під окресленим гнітом: «Моє».
Мені ж сьогодні так дорадно
Під музику Ело-Ель.
Доба змивається
Зі стуком дощу,
Під шурхіт невибагливого золота,
А згодом ніч ховає
Своєю навалою беззмістовний без тебе
День.
Видіння далеких
Та рідних
Місцин вицілуване
Твоїм єством
Над павутиною букв,
Але страждання від
Незатишку
Обертається незрозумілим плачем.
Так, спочатку кара, а потім – вирок
(ох, як же елегантно),
Я вражена, бо кожен другий
Міг би бути палачем!
Та бачиш, там природа
Незаймана, мов пагорбні долини,
Там гори гудуть
Виттям опівнічного звіра,
Там я збудую тобі храм,
Але від матиме найголовніше –
Майбутнє,
І ніхто з наступників на його руїнах
Не гірчитиме
Словом «могила».
