Світає…
Он за горизонтом промінчик
сонечка блукає,
тай виходу собі шукає
на вільну землю, де життя.
Таке ж у нього се буття:
світить з рання, ховатись в ночі.
Зогріти голови дівочі.
Себе віддати всим живим.
Щоб прокидались люди з ним.
Тай спочивать лягали разом,
під місячним ясним наказом.
Світає…
День новий рождається.
Люд від сону пробуджається.
Тай встає до праці.
Все лиш починається.
У новому дні нові діла,
нові пісні.
Удачі і невдачі нові.
Комусь – малі,
комусь – здорові.
Когось кохання обійме,
тай враз до неба підійме.
Розправить крила вільний птах.
Люд вже розбрівся по ділах.
Із сонцем все стає живе.
Вбира тепло собі земля,
жовтіють дальнії поля,
сади буяють рясним цвітом.
Новий же день керує світом.
От полудень пройшов, як мить.
Хтось до обіду вже збирався,
а хтось ще тільки прокидався.
Ледачі свині із печі
полізли по чужі харчі.
Бо ж заробить самі не можуть.
Вони ж, ви бачите, пани,
позапливали всі в жири.
Жеруть як свині,
п’ють три бочки.
Та ще й подайте їм грибочки.
Під водочку вони махнуть,
тай знову на печі заснуть.
Мужик приходить із роботи,
болять йому усі турботи,
а жінка їсти подає,
та все щебече про своє.
То бачила якусь хустинку,
то сапоги нові знайшла.
І побілить треба хатинку.
А в чому сусідочка пішла
сьогодні, з ранку, на базар?
І за який такий товар
вона сім злотих віддала?
Сорока все вже рознесла.
Про всіх всі знають вся і все…
«Ну от, нарешті борщ несе.
Проклята баба. Скільки ж
можна чесати язиком своїм.
Замовкни, поки я поїм!» -
і гепнув кулаком, як грім.
Мужик накинувся на їжу,
а жінка ся пішла до хати,
бо треба ж в хаті прибирати.
Помить поли, змінити постіль…
«Ах, ввечері ще прийдуть гості,
а в мене фартушок брудний.
Треба ж приміряти новий».
І почекає хай весь світ.
Мужик давно доїсть обід,
а наша краля все обирає,
надіти що вона не знає.
І те не так, і те не то…
Тай хочеться нове пальто.
І нову блузку й черевички.
Й на зиму нові рукавички.
Так час до вечора біжить.
Жінка біля дзеркала стоїть.
Уся нарядна, як з картинки.
Тай прибрано усе в хатинці.
Столи ломилися від блюд
і гості йшли із всяких всюд.
Вечір.
Тихо опустивсь на плечі.
Тай обкутав все в інтим.
Покотивсь по небу дим
від багаття, що палили
хлопці із дівчатами.
Про кохання говорили,
бігали між хатами.
Цілувалися тихенько,
щоб ніхто не бачив.
Ах, вже кличе її ненька.
«Не сумуй моя рідненька,
тай іди додому.
Я ж прийду до тебе завтра
із сватами. Принесу всього добра.
тільки ж ти, моя миленька,
не дай гарбуза».
Вечір закотився в ніч.
Місяць по небу гуляє.
Хлопець пісеньку співає.
І лишень у тому річ,
що її кохає.
Тую ніжную дівчину,
серце полонила.
Полонила всі думки.
Розпустила крила.
Він злетить же,
як той птах,
все високо в небо.
«Дівчино, любов моя,
лину я до тебе!»
Тай провалиться у сон,
а думки лиш з нею.
Полетів він в Вавилон
по свою орхідею.
Світає…
День новий рождається.
Наш хлопчина до дівчини
любої збирається.
І омився й нарядився.
Весь як пан багатий.
Підібрав сватів з собою,
тай пішли до хати,
де чека його миленька,
де чекає мати.
Вже ж тіка її маленька
донечка із хати рідної,
своєї та іде в чужую…
Написав я то, що думав.
Тепер і заночую.
І насниться мені свято,
їхнєє весілля.
Будуть жить вони багато,
попивать чар-зілля.
Це кінець, бо вже ж світає.
Хтось із сну свого встає,
а хтось лиш лягає.
Світає…
ID:
425607
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 17.05.2013 20:17:33
© дата внесення змiн: 17.05.2013 20:17:33
автор: Сашко Ткаченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
