Весною мають бути золотаві відблиски.
На спраглім небі, вивітреному,
Холодними, минулими вже, днями
Бубнявіть хмари.
І, здається, мало,
щурити очі – сонце засліпляє.
Одвічний блиск нового вже начала,
Як нам здавалось, чистого життя:
Як нам здавалось, все кудись стікає
Розталим брудом.
Що ж тоді весна?
Тале морозиво? Нове та незбагненне
Чи щось, чого не треба вже чекать?
Безмежні хмари. Відчуття химерні
Ще нетривкого, ніжного тепла
Звідкись з гори. Земля ж-бо розцвітає
Весною, мабуть, завжди так буває:
Не знаєш,куди руки раптом діти,
Як його бачиш, чи її. Й світає
Раніше, й вечоріє не над світом,
А лиш над вами. І білесі хмари
Пливуть за вами в голубім безмежжі
І вас тремтінь імла знов огортає
Легким мереживом.
Земля ж-бо розквітає:
І вже інакші рухи, нові драми.
А я люблю, як цвіт цей опадає..
Тож спершу хай цвіте.
