Так поплакати як же хочеться!
Так сумується мені. З чого б це?
Та не буду тебе бентежити.
Руку дай мені - підем стежкою.
Через осінь, у дощ уплетену.
Котрий день я гукаю - де ти там?
Най дощиться, тече до кореня.
Ми ж бо схожі, і ми нескорені.
Ми зимові, тому засталені:
Бог затятості дав не мало нам.
Вечоріє сьогодні з óпівдня.
Може, й стежка там перекопана?
Ми ту копанку перескочимо,
Разом з ябком , під ноги втовченим,
В червоточині боку білого.
Хмура осінь так наболіла нам.
Хмура осінь така невтішлива.
Ніч темнішає, копня більшає,
Все ковтає листки обірвані.
Перескочимо. Тільки вір мені.
