Що це мені — полуднє,
коли він ні свобідний, ні сильний.
У розпалі свого его
не помічаєш шлейф власного самолюбування.
Залишитися у недополудні.
Коли могли б його знайти.
Якби вміли — ширше дихати.
Вони чіпляються за гілки наших слів.
Розбивають їх на діагнози.
Бо не розуміють.
А нерозуміння — породжує відторгнення.
Ти народилася в любові.
У любові Бог тебе привів.
Чи вчили нас любити?
Ні. Це було вроджене.
А вчили — тільки розлюблювати.
Бідна душа.
Вона шукає щастя — у любові.
І дитячий сміх ще лунає тобі у вуха.
Кричить: ЖИВИ.
Живи ж бо.
Он як муха вміє літати!
Ти бачила?
Ти бачила?
Ніжність до життя сприймається як слабкість.
А широко відкриті очі з глибоким болем —
як душевний розлад.
Бодай вам, сухі носії тіл.
Коли омертвили ви свої почуття?
Коли перестали дивитися — і бачити?
Ні, ні. Ви будете заперечувати.
Ви ж маєте насолоди.
Тимчасовий наркотик,
що заповнює пустку, яку ви самі викопали.
Ви навіть надаєте епітетам епітетів.
Та лише сухі — ваші сльози.
За чим ви сумуєте?
Стояти на вершині гори —
не те саме, що ту вершину любити.
Хіба вам так забракло життя,
щоб те життя — одитячити?
Хіба жорстокість виправдовує ціль?
Вона піднесла йому запашну пшеницю.
Босоніж.
З посмішкою.
З повними очима сліз.
Сльози — не про біль.
А про безмежність ймовірностей життя.
Він глянув.
Насварив — за пом’яту траву.
Насупив брови.
А вона так і сиділа.
З тими колосками,
які ніжили її більше,
ніж ніжила людська особина.
