Натомлено ступаю по Землі,-
в ту мить весні хіба вже не належу?
Та я ж за кожним рухом квітня стежу!
Так прагнучи розквітнути й собі...
Рвучись у вир здійнятися стеблом,-
крізь товщу зачерствілості земної...
Ротріскався цей діл без вод, як крові!
Але струмок все ж б"є, живе в тобі,-
студенністю гірського джерела,-
гірські хребти - підніжжя храму Бога...
Йдем до основ - ми справжність надживого!
Ми кров й вода - вітрильника-стебла...
Як втома вмить спаде рясним дощем,-
за пеленою вод - чекай на мене!
Коли земля одягне все зелене,-
в нас потече одна Любов-душа!
12.04.2020р.
Дякую! 
