Сумна берізка чекала клена
Уся буяла, ніжна, зелена,
А клен під сонцем вибілив листя,
Вершину клену зламав вітрисько.
Та не зламав він душу кленову,
Клену кохати хотілось знову,
А у берізки серце жіноче,
І вона ніжно кохати хоче.
Як тільки вітер гуляє в гаю,
Берізка ніжно його благає
Нащо ламаєш, кленові шати,
Він хоче ніжно мене обняти.
В гаю для мене птахи співали,
Та руки-віти не пригортали,
А я ж так хочу тієі ласки,
Залиш ти клена, залиш, будь-ласка.
В гаю багато дерев зелених,
Та я всім серцем, кохаю клена,
Без клена в гАю так сумно жити,
Без клена й сонце мені не світить.
Вітер берізці каже: "Нічого,
Знайду я клена тобі другого,
Бачиш іх скільки у нашім гаю,
А цього зараз я заламаю.
Вітер щосили напав на клена,
Зривав він листя з нього зелене,
Крутив з корінням, як вдову доля,
Хотів звалити клена додолу.
Клен не зламався, лиш нахилився
Клен і берізка гіллям сплелися,
Клен про кохання ніжно шепоче,
Розвеселяє серце жіноче.
Берізка слуха, серденько мліє,
Про таке щастя, можна лиш мріять,
Ім соловейко співає зрання,
Таке незвичне у них кохання.
