Щодень і щоночі , з вечора і до рання,
Твій образ стає перед мої очі, коханий,
Зіткане із серпанку, твоє дивне вбрання,
Ось, ось у вітражах Всесвіту швидко розтане.
Посмішка на блідих вустах доволі сумна,
Ти стоїш десь там, між паралельними світами
І між нами не одна вже розквітла весна
Й не одне літо, осінь, зима...На серці шрами.
А на душі, ще не загоїлися рани,
Гірко від самоти... А ти? Дивишся з висоти
Ванільного неба й тобі в раю так прянно,
Мені від минулого життя нікуди й піти.
Тільки й залишилося йти у Божі храми,
Промовляти під образами свої молитви,
Витирати сіль відчаю під куполами,
Нести свій хрест далі важкий, поки не зійдуть шви.
А ти? Приходиш маревом з потойбіччя в сни,
Бо зв"зані я і ти, кріпко-накріпко вузлами,
Дай ще мені пожити й доленьку доплести,
Закохатись до безтями, кружляти долами...
І співати сонети разом з солов"ями
Й гойдатися на перинах в обіймах нірвани,
Писати вірші та літати між зорями...
Мій Янголе пробач, більше не хочу омани.
Не можна читати без хвилювання: Перед очима все пливе-снується, твоя усмішка лагідна й проста,..
уже без тебе стелиться стежина, нехай вона не буде вже сумна...