І знову блукають дощі у моїм Закрайсвітті,
Збиваються в купу чи просто вервечкою йдуть
Туди, де, напевно думки спочивають невмиті...
А може, вони просто втратили сонячну суть?
Клубочаться хмари димами старезної люльки,
Яку палить Всесвіт, поринувши в мудрість віків.
Йому, час від часу, нагадує сива зозулька,
Що він ще не все відлюбив, відстраждав, відхотів.
Земля вже всотала у себе водиці по вінця,
Уже обважніла і хлюпає тихо з-під ніг.
І дихати важко промоклій маленькій пір'їнці,
Дощем розіп'ятій за ним же придуманий гріх...
задумлива ностальгійна філософія мальовничого Закрайсвіття Всесвіту і пір"їна, приплескана дощем до землі... цікаво - вона ж уміла літати, поки не загубила пташки своєї...
вдруге нині пишу слово "ностальгійна" - це, либонь, осінні дощі винні
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
вона уміла літати, коли була частиною пташки, і летіла, коли втратила опору свою...тільки політ був, хоч і вільний, але вниз.
Дякую,пані Валю, за Ваш коментар!
але після негоди неодмінно буде Сонце, пір'їнки обсохнуть, крила відновлять свою легкість і дозволять душі літати, де їй заманеться
Красивезний вірш!!!!!!
Читати такі вірші – неймовірна насолода, Сонечко! Браво!!! З великим задоволенням читаю і перечитую Вашу збірку – цей скарб багатющих образів, вражаючої метафоричності, глибини думок і емоцій. Щиро дякую!
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00