Я душею вростаю у слово,
У рядки заплітаю журбу…
Україно моя, нова змова!
Знов продовжує ворог стрільбу!
О!яка ж невимовна розпука
Спопеляє серця на жалі.
Тяжкі втрати…ну, що ти за «сука»!
Прешся й далі по нашій землі.
Все агресор безжально шматує…
Ну, не «брат» нам, але ж ти сусід!
Міномет безпричинно лютує…
Озирнись…що лишаєш услід.
Розпочав ти дорогу криваву,
Замасковану в клятій брехні.
Тож зневага людська тобі «славу»
Нагортає землею в вогні.
Ну, яким тебе дивом спинити?
І які вже казати слова?
Україну тобі не зломити!
Українським народом жива!
Я душею вростаю у слово,
Виплітаю рядки із надій…
Мила, рідна земля колискова,
Я схиляюся силі твоїй.
до сліз ...
Ну, яким тебе дивом спинити?
І які вже казати слова?
тяжко - для когось ВІЙНА - відмивання грошей, для інших - безпорадність та велике горе...
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
так, а дива нема, війнв йде, як її спинити, дякую за підтримку
Дуже вразило ваше творіння. Якщо б на моїй рідній Донеччині було трохи більше таких людей як ви, то і сусід би не ризикнув сюди тягнути свої нахабні руки...
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я щиро вдячна Вам за розуміння, нам так потрібний мир і взаємопорозуміння, рада Вам, дякую , що завітали
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Таки складно, та з якого боку стояти , нам вибирати, а загиблих так шкода, що душа кричить, пече вогнем, бо їм же ще жити і жити.. .дякую, Льорде, за розмову відверту
Ніби й слів знаю чимало,а не знаю що й сказати...тобто знаю, але це не "телефонна розмова"...Гарний вірш - як з точки зору поетичної,так і громадянської,патріотичної.
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00