Я одержимий нею давно, так,
Пробачте мене, милі люди,
І ви не бачите її, однак,
Вона така, що є усюди.
Подарував їй власну душу,
Засвоївши гіркий урок,
Не жалкував, зізнатись мушу,
За кілька чистих сторінок.
Я їй пишу завжди окремо
Це, як-жертвоприношення,
І чекаю, наче, дике плем’я,
Землі дощами зрошення.
Вона гірша від чуми у двічі,
І краща райського нектару,
І я боюсь дивитись їй у вічі,
Постійно шепче: -Ти-нездара!
