Я кохаю його з усією щирістю українського сонця. Бо ж воно кожному світить по-різному. І лише наше сонце може так майстерно гратися золотими колосками пшениці; танцювати ніжними промінчиками на кирпатих носиках степових мавок; не обпікати, а зігрівати, коли ти того вартий і заспокоювати, коли ти прагнеш поринути у той самий спокій.
Я досі відчуваю тепло його долоні. І торкаючись своєю рукою щоки я переймаю його дотик. А ще… запах заліза і тютюну. Залізо від моїх, чи то пак сестриних, ключів, які я нервово м’яла увесь вечір, соромившись зазирнути йому у вічі. А тютюн звідки взявся? Він у мене наче н палить…
Я розумію, що це був наш останній спільний вечір, але все моє єство продовжує тремтіти від щастя. Це завтра воно буде галасувати з транспарантами проти такої глобальної несправедливості (це як дитині показують цукерку, а за тим дулю. З тієї ж опери, одначе…) і вимагатиме повернення Сашка на мою територію. Розум буде зітхати пре скорбно і крутити кінцівкою побіля скроні, а серце прийме хворобливого вигляду і мулятиме на нерви.
Сво»…
Зате сьогодні я щаслива! Дуже щаслива! Дякую тобі!
1
Як добре, що я не завжди ліниве падло. Натягнувши свою улюблену спідницю (тепер вона стала мені ще більше подобатися), я напхала повно книжок у матусину сумку, ба у мою влізає максимум блокнот з гребінцем та купою всілякого іншого дріб’язку (тобто увесь хлам, без якого дівчата не обходяться. Як відомо, сама Монро таскала за собою два чемодани з косметикою. То ж мої запаси не повинні викликати у вас особливого подиву. Врешті, я не якась там чувирла, щоб сильно «макіяжитися») і пішла в гості до сестри.
На півдорозі мені страшенно захотілося викинути злополучну сумку, разом з нею босоніжки, а опісля я б мала завернути додому, забивши на все.
Ен ні! Моя чарівна дупа відчувала щось хороше і гнала вперед! Так як проти однієї з найкрасивіших частин тіла не попреш, довелося поступитися своїми бажаннями і крокувати вперед. Що я й зробила.
Стадіон – це середина нашого з Юкою графіку переходу від мого дому до її. І… моє найулюбленіше місце, бо… потім поясню.
Хоча всі жінки – відьми, і я одна з них, матеріалізувати свої думки я не вмію, то ж… навіщо давати волю своїм спогадам і, заодно, сльозам?
2
На вулиці йде дощ. Я сиджу на підвіконні біля відкритої фрамуги і цокотю зубами, бо хоча мені й холодно, я не хочу злізати з насидженого місця і тому продовжую скаржитися сестрі, що холодні краплі води стікають по моїй спині, я захворію і ніхто навіть квітів не принесе на мою могилку.
- ти ж сама хотіла, щоб твоє тіло спалили у крематорії і заборонила тобі пам’ятника ставити, бо родичі соплі по ньому розтиратимуть, а тобі це неприємно. – дивується сестра.
- Да? – перепитую я і замислююся.
- Ага. – підтверджує вона.
- Ну от! У мене навіть могилки не буде! – я знову голосю…
Сестра плює у мою сторону і продовжує фарбувати нігті, які я ненавиджу усіма фібрами своєї душі, у ядовитий малиновий колір. Я починаю завивати в унісон з дощем.
Саня каже, що ми вдвох проїдаємо йому мозок. Я з ним згодна. Мій Юлька вже давно проїла…
3
Телефонує Сірий і пропонує зустрітися. Я ламаюся, але не тому що не хочу його бачити, а задля «годиться». Ми доходимо до містка, який перекинули через канаву маловідомого походження якісь хороші завбачливі громадяни. Колись брат Сергія, і по сумісництву, мій колишній однокашник, з таким же унікумом, як і він сам, брав з людей гроші за прохід по містку, пред’явивши права на канаву. Хоча такса була невелика, хлопцям таки настріляли по шиї і прикрили лаву.
Я починаю розповідати Юкі про один цікавий фільм, де було сонечко, психи і коротко підстрижена тьотя.
Коли на горизонті з’являється це двійко, себто …, я якраз намагаюся зав’язати бантика синьому ведмежаті на брилку, лаю Юку за те, що вона його розв’язала і відбиваюся від її «дай, я сама».
Спохватившись, винувато розгладжую спідницю і, вітаючись, протягую Сергію руку…
4
Завдяки моїм професійним навикам шантажу моєї малої, ми опиняємося у Сергія вдома, успішно хрумаємо Сашковий мозок і розпинаємося, що ми взагалі не п’ємо! Навіть пива!
Вони чудово розуміють, що їх водять за носа, все ще пропонують, але вже мислять по-філософськи: «нам більше дістанеться». А ми., знаючи одна одну не перший день, просто боїмося брякнути зайвого, забагато випивши. Чи то пак, випивши взагалі, бо мені й склянки пива вистачає, щоб розбуянитися.
Увесь вечір ми намагалися вияснити чий же день народження ми святкуємо. Хлопці розпинаються, що у Сергієвого брата, але ми їм не віримо. Я танком давлю на Сергія, змушуючи хлопця сказати правду. Він хитро іскрить своїми очицями, з чого я роблю висновок, що мої підозри себе виправдали. Але навіть ішак у порівнянні з Сірим просто зразок мирного створіння, схильного до компромісів.
Усі мої спроби викрити справжню причину гульні виявилися марними. З горя, хльоснувши компотику, я стала мовчки спостерігати за цим двійком. Пізніше Сергієвий тато таки здає сина, викривши питання вечору «Чиє свято?». Я захоплено вигукую «Ага!», а винуватець бенкету вигадує чергові відмазки…
І нафіга ото таке робить?
5
Тиха украинская ночь, но сало лучше перепрятать.
Хлопці йдуть розводити нас по домах. Доки Сірий веде сестру, ми з Сашком чекаємо його біля містка. Я все ще не можу йому спокійно поглянути у вічі, бо боюся його реакції, коли він прочитає у моїх синеньких те, чого я йому сказати не в силах.
На вулиці не лише темно, а й холодно. У мене вже зуб на зуб не находить, коли Санька це помічає і натягує мені на плечі свою олімпійку. Точніше, олімпійку свого брата, яка на Сашкові виглядає, емм, дещо екстравагантно.
Я відмовляюся. Навіть не через почуття гордості, а скоріше по-інерції. Та він занадто добре знає усі оці мої закидони, щоб купитися на них.
6
Благополучно спихнувши на Сергія важку сумку з книжками ( він сам її забрав, за що я йому дуже вдячна), я підхопила хлопців під руки і ми поснували додомку. Згодом іменинник помічає, що у мене холодні руки і починає гріти мою ліву долоню. З його ж подачі, Санька теж бере мене за руку. Розмовляючи про спорт, психологію і засоби для схуднення, ми втрьох продовжуємо йти.
Від Сашкової долоні по всіму тілу розливається тепло. Я вдячно поглядаю на Сергія. Навряд чи він це помітив. Максимум, здогадався пізніше.
7
Ми стоїмо біля мого двору. Я не хочу з ними розставатися, але треба.
Я знаю, що він не любить мене. Що для нього я просто маленька дівчинка з мріями і сподіваннями. Що ми ніколи не будемо разом, але…
Але я дуже хочу, щоб у нього щось залишилося на згадку від мене. І я віддаю йому свого «Цитатника». Малесенький зелененький блокнотик з усіма найвдалішими виразами, які б я хотіла запам’ятати…
На прощання цілую Сергія в щоку, вітаючи його з іменинами, обіймаю Сашка, махаю їм і … все.
8
Сестра з мамою дивляться мій улюблений серіал. Але зараз я не хочу бачити чужі страждання, коли у самої дзвіночки у голові тюхкотять. І хоча цей вечір був для мене своєрідним прощанням з миленьким, я рада.
Бо ще два дні тому я благала Венеру про зустріч з ним і готова була віддати 20 років свого життя, щоб хоч на хвилинку побачити його сині очі.
… сині, як небо.
… сині, як море.
… сині, як фенька на моєму правому зап’ястку…
ID:
139398
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.07.2009 12:48:04
© дата внесення змiн: 30.07.2009 12:48:04
автор: Даринка Квач
Вкажіть причину вашої скарги
|
Я із задоволенням дочитала до кінця 
