Веселий фонтанчик врешті припинив хлюпати… Вчора. Ще вчора. Пізно ввечері, коли він випустив її зі своїх обійм, змахнув рукою сльози з її щоки і пішов. Назавжди. Пішов, щоб не повернутися. А вона все ще не могла повірити, що все це правда…
І лише зараз, проплакавши усю ніч, вона намагалася осягнути, як же так могло вийти. Фонтан стояв перед нею, немов примара. Гордий від своєї самотності. Гордий тим, що безліч історій і безліч моментів він бачив. У його водичці хлюпалося не одне маля. Не одне закохане серце було воз’єднане тут назавжди або непоправимо розбите. Безліч сліз і безліч посмішок, безліч снів і безліч слів…
От і зараз він з готовністю прийняв у свої недра чергову любовну драму. О, як це звично було для нього і як страждало закохане серце…
Сліз вже не було. Виплакала. Ще вчора. Коли кульбабки з її кіс падали у воду. Тяжко було про це згадувати, та й не дуже приємно…
І не хотілося вірити у дійсність цих подій. Але реальність не замалюєш балончиком з фарбою, і не затушуєш, і не зітреш ластиком…
Боляче знати, що тебе кинув коханий (відпустив, попросив піти… називайте це як завгодно), коли на вулиці сяє сонечко, хтось монотонно п’є пиво, а хтось 0біймає свою половину… на все життя чи одну ніч. Цього вона напевне не знає, та й не дізнається ніколи… та й суті це не змінить. Мертвий фонтан і вчорашні кульбабки все вирішать за неї…
У цьому житті буває всяк. Біль приходить й минає, а життя собі йде.
(с) Правда інколи воно просто йде нахуй! (І.Карпа)
