|
( Як це було насправді ) 5+
За мотивами казки
Шарля Перро
Виправлено, змінено і доповнено
в травні - серпні 2025 р.
Жила собі на Прикарпатті
Десь на околиці села
Побіля гаю в ладній хаті
Гарненька дівчинка мала.
Привітна як світ сонечка -
Матусі люба донечка,
Легенька вдачею була,
Всім помогала, як могла,
І цілий світ вона кохала...
У дівчинки окрім матусі
Була ще й рідная бабуся,
Та в них вона не проживала,
А мешкала в другім селі,
На власнім клаптику землі
В хатині гарній коло гаю...
Сховалось серед пишних мальв
Подвір'я бабці. Хата скраю,
За хатою - джерельний став.
Крізь ліс до дуба зелено́го,
Через місток аж до порогу,
Де мама з донею жила,
В'юнка стежинка пролягла.
По ній частенько пробігала
Онучка, як бувало йшла
До бабці... На́впрост до села,
Але частенько зупинялась,
І чемно до звірят віталась,
Які окрай доріжки грались -
Гасали білки в верховітті
Швидкі, мов сонечко руденькі
Край стежечки буяли квіти,
Зайчатка бавились сіренькі.
Плела онучка там віночки,
З ромашок ніжних та дзвіночків,
Із цвіту золота кульбаби
І бігла знов прямце́м до баби !
Бабуся якось по неділі,
Червону шапочку пошила,
Бо дуже внученьку любила
Тож і змайстрила на дозвіллі.
Дарунок внученька наділа,
Ледь у люстерко погляділа
І вельми шапочці зраділа,
Уподобала її... Зразу !
І тільки в ній гулять ходила
Й дарунком тішилась щоразу.
Дражнитись став сусідський хлопчик
Пронозливий, немов горобчик :
- Червона шапочка помчалась !
Оттак дразнилка й прив'язалась,
Та й прізвиськом їй милим стала.
І згодом всі вже так звертались.
Дівча на те - лиш посміхалось,
Бо й люба матінка так звала...
Тож якось зраночку матуся
Ладнала кошик для бабусі.
Поклала з печі пиріжків,
Горнятко свіжої сметани
Та ще й гаряченьких млинців,
Таких, що прямо в роті тануть.
Встелила рушничок розшитий
Щоб гарно кошик був укритий
Гарненько доню наряджала
Ще й на доріженьку повчала :
- Послухай, донечко, біжи,
По цій стежині через гай
Бабуні кошик передай,
А ще - прибратись поможи,
І довго в бабці не гуляй
А будеш йти, то пам'ятай :
У лісі всяке може статись -
Там може бути хижий звір
Тож треба пильно озиратись...
Та ти ж не смійся... Ти повір !
По стежечці, моя дитино ,
Іди швиденько, без зупину !
Окрай стежини не тиняйся
І без потреби - не спиняйся !
Ніде, ні з ким не розмовляй !
В гаю з звірятками не грайся,
А ще - скоріше повертайся !
Хіба що - квітів назбирай...
І манівця́ми не ходи,
Додому по стежи́ні йди !
Червона шапочка зраділа,
У руки кошик підхопила.
Відтак - статечно так пішла,
Бо мама їй у слід гляділа.
Але, як вийшла на стежину,
То вже помчалась без зупину !
По стежці жваво тупотіла !
Бо дуже там гулять любила...
Легенький кошик з пиріжками,
У кронах десь - свистять, співають,
Більчатка радісно стрибають...
Біжить стежина під ногами !
Ласкаво вітрик обвіває
І сонечко... Так ніжно сяє...
Спокійно й тихо все кругом,
Лиш шелест листя в вишині...
Крокує підстрибки, бігом,
Зненацька звідкісь, з гущини,
На стежку вийшов сірий звір !
Та не злякалася, повір,
Бо він привітну мав личи́ну,
Як пан розлігся на стежині,
Дівча побачив, враз зібрався,
Навкруг уважно оглянувся,
А потім лагідно всміхнувся
І дуже чемно привіта́вся :
- Червона шапочка, привіт !
- Панотче, здрастуйте ! - В одвіт.
Звірюка ледь не розсміявся :
- Оце удача... Ясен світ !
Гляди, яке дівча попалось,
Смачненький буде мій обід !
А сам їй квіточку дарує
У очі зирить... Щось хитрує...
Дівча й не знало, що хижак
Рішив поснідать нею... Так...
Давно точив на неї зуби...
Та чути в гаї перегук,
А потім гамір, сильний стук -
То ліс рубали лісоруби !
- Ого !... На стежці зась її чіпати,
Бо можуть тут мене спіймати ! -
Вовчисько так собі гадає :
- Червону шапочку зловити
У лісі змоги вже немає ...
Десь-інде треба це зробити ! -
Тож він ласкаво так питає :
- Куди ти йдеш, я може знаю ?
Давай, додому проведу...
А то - й дорогу прокладу...
- Та недалеко, за ліском,
Від лісу перша бабці хата.
В дворі у неї - кіз багато
А дворик - прямо за садком !
Бабусю всі там добре знають,
Стареньку люблять й поважають !
Несу бабусі пиріжків,
Горнятко свіжої сметани
Та ще й гаряченьких млинці́в,
Таких, що прямо в роті тануть.
- То добре. - Каже вовк : - Дивись,
Навколо стільки ніжних квітів !
Чому ж ти квапишся ? Спинись ?!
Бо це ж найкраще місце в світі !
Ти можеш тут сплести віночок,
Якщо хвилиночки не жалко ...
Гляди, он синенькі дзвіночки,
Он там - ромашки, тут фіалки.
Тож дружняя тобі порада -
Букет бабусі назбирай !
Казкові квіти ! Вибирай !
Старенька буде дуже рада...
Прикрасить ними бабця хату !
Ну, я побіг, бо справ багато,
А сам - прямісінько до баби...
Та по ромашках ! По кульбабах,
Геть навпростець, крізь терени́,
До дому бабоньки побіг -
Через кущі та бур'яни !
Прибіг і всівся на поріг...
Сидить на ганочку чекає,
Та й сам до себе промовляє :
- Кишки́ у пузі марші грають,
Дівчиська бачу щось немає ...
То ж треба якось йти до хати -
Там може ще чимсь поживлюсь,
Допоки внучки тут діждусь...
Навіщо ж тут її чекати ?!
Відтак лапище вовк підняв:
- Тук-тук... - Навкі́л рознісся грізний
стук !
Тихенько так, у двері грюка...
- Хто там ? - Бабусі ледве чути гук...
А вовк голодний був звірюка,
Тож аж дрижак його пройняв
І слина з пащеки точить :
- Та внучка ж, ти хіба не знаєш ?
Вовк тонким голоском ричить :
- Червона шапка, що питаєш ?
Приніс гаряченьких млинців... ...
Ще й двійко ситих баранців,
Таких, що прямо в роті тануть.
І кошик, ще чогось... Сметани !
А бабця, як прийшла з двора,
То в ліжечку якраз сиді́ла.
Вже й згорблена і посиві́ла,
Глухенька, бо уже стара...
Про внучку думала якраз
А як почула, то зраділа:
- Та чую, внученько, я знаю !
Он там мотузочка - тягни !
А потім клямочку нажми -
Давно на тебе я чекаю !
Тож вовк мотузку потягнув,
А потім клямочку натис,
Мерщій у хату прошмигнув,
І над старенькою навис !
На неї хижо подивився,
Щоправда трішечки скривився,
Пащеку ширше розверзнув
І бабцю... Боже ! Проковтнув !!!
А сам на ліжечко улігся,
Та навіть двері не замкнув.
Бабусин чепчик натягнув
Й по вуха ковдрою укрився.
Ще й окуляри приладнав
І на стареньку схожим став...
Тим часом внучка в ліс зайшла,
Букет розкішний назбирала
Та ледве стежечку знайшла,
Бо, захопившись, заблукала !
А як знайшла - прямки помчалась !
Бігом ! Ніде не зупинялась,
Мерщій до бабиної хати,
Хоч квітів скрізь там так багато !
З букетом квітів й пиріжками,
З горнятком свіжої сметани
Й такими, що у роті тануть,
І ще з гарячими млинцями,
Швидким, нестримним вітрюганом
До бабці в двір вона влетіла
І в двері затарахкотіла:
- Тук-тук... ! Тук-тук... ! - Рознісся в хаті
дрібен стук,
Дівча бадьоро в двері грюка !
- Хто там !? - З-під ковдри ледь
долинув звук...
- Бабусю, я - твоя онука,
Щодуху я до Вас летіла !!!
Вам склала мама до стола
Смаколиків ! Я принесла
Горнятко свіжої сметани
Та ще й таких, що в роті тануть...
Гаряч...
Довгенько Вовк її чекав...
Тож слухать більше - не стерпів,
Дівчатко грубо перебив
І, з нетерплячки, прогарчав:
- Ех, внученько, я б тебе зз...ї..
Тьху !
Отам є мо́туз... Потягни !
Потому - клямочку нажми...
Онучка хутко потягнула
А далі - клямочку натисла,
В руках міцніше кошик стисла,
І притьма в хату дременула.
Та й привіталась дуже чемно.
Одразу ж лампу засвітила,
Бо щось було в кімнаті темно -
То бабця, штору опустила...
Новеньку скатерку встелила,
У глечик квіти помістила,
Поближче до віконечка,
Матусі люба донечка.
На лавці трішечки прибрала,
На стіл дістала передачу,
А потім, щоби бабцю бачить,
Тихенько коло ліжка стала.
Млинців у по́стіль подала -
Така газдинонька мала...
Та тільки в ліжко подивилась,
Одзразу ж дуже засмутилась,
Бо щось з бабусею - не так,
А що - не втямить їй ніяк !
Збагнуть не може, що це значить !
Бо окуляри й чепчик бачить !
Мабуть то бабця її люба...
Але ж, які великі зуби !
Це трішки дівчинку лякає...
Вона ще ближче підступилась,
У Вовчу морду подивилась -
Не так щось бабця виглядає !
І так вона й не зрозуміла,
Що чепчик той - не бабця вділа...
Тож погляд вище переводить -
Та й бачить - вуха на маківці...
Вона очей своїх не зводить :
- Бабусю, нащо на голівці,
У Вас такі великі вушка ?
А Вовк, розлігшись на подушках,
Лаписьком поза вухом чуха,
Хрипливо мовить до малючки :
- Це щоб тебе уважно слухать,
Моя ти солоденька внучка !
Червона шапочка знітилась,
У вирла вовчі подивилась,
Та й так тихе́сенько шепоче :
- Чого на Вашому обличчі,
Такі страшні й великі очі ?
А Вовк на внучку поглядає,
В жадо́бі слину вже глитає,
А дівчинці в одвіт бурмоче :
- Моя ж ти внученька хороша,
Бо краще бачить тебе хочу !
Онучка враз зніяковіла,
Низе́нько очі опустила
Узріла лапи... Вовчі, дикі...
- Чому, бабусенько, - питає,
- І руки в Вас такі великі ?
Личину бабці Вовк зриває
В пориві дівчинку схопити !
Гарчить - не в силах говорити:
- Дитинко, щоб тебе спіймати
І дуже міцно обійняти ! ! !
Червона шапочка злякалась,
Ледь відсахнулася від згуби
Відтак нажахана спитала :
- Чого ж, бабусю моя люба,
У вас такі гострющі зуби ?!
У вовка в горлі рик клекоче,
Схопився з ліжка він швиденько,
Вчепився в дівчинку й регоче :
- Щоб їсти вас... Таких маленьких,
Смачних дівчаток солоденьких ! ! !
Ха-Ха-Ха ! ! !
До внучки нижче нахилився,
Довкола ще раз обдивився,
Пащеку ширше розверзнув,
Дівчатко миле проковтнув,
А потім в ліжко завалився,
Бо дуже сон його зморив.
Чуть-чуть рядниною прикрився,
Гикну́в, зівнув та й захропів
Та ще й так гучно, що той хропіт
На все село навкруг стелився...
Бо вовку ласий сон наснився
І стало все йому не в клопіт -
Як пан в постелі розвалився
І звідти драпать не хотів !
Але так сталось, що в той час
Обабіч чистої криниці,
Ішов по вулиці якраз,
На полювання гурт мисливців.
Очільник гурту - вуй Василь.
Мав чорний каптур, чорний чуб,
Удатний, мудрий дуже сильний...
Та ще й кремезний, мов той дуб !
Високий, файний, кучерявий,
І хлопець славний, дуже бравий,
Від Бога гарну вдачу мав,
У досвіт сонечка вставав,
Любив дітей, а ще - природу,
Охоче всім допомагав,
Коли прийшлось - шерифом став,
Не в жарт, до служби давши згоду.
В селі усіх він добре знав
І за порядком наглядав !
Напроти бабиної хати
Василь спинивсь коло воріт.
Присів, затих став мізкувати...
І вгледів раптом вовчий слід !
Тихенько попросив стояти
І став чутливо прислухатись -
Кріз шум дерев і милий спів,
Огидний хропіт долетів !
Тоді він тихо каже: - Братці,
Щось баба дивно так хрипить...
Можливо в неї щось болить...?
Тут щось не так у крайній хатці ...
До неї варто в дім зайти
І може якось помогти,
Та й увійшли до бабці в хату.
На скатертині - квіт багатий,
Горнятко свіжої сметани,
Й таких, що прямо в роті тануть,
Гора, гарячих ще, млинців
І повна миска пиріжків...
А ще - у ліжку хтось лежить
Та так хропе, що дім дрижить !
Мисливці тишком підійшли -
В постелі міцно сірий спить,
А з під ряднини - хвіст торчить !
Рядно брутально потягли,
А той і вухом не веде :
- Ага, вовчара, ось ти де !
То хлопці враз його скрутили,
Зубасту пащу розімкнули,
Ліхтариками присвітили,
І прямо в пузо зазирнули !
А там у вовка в животі,
На самім дні, на видноті,
Сидять: бабуся, козеня,
Зайчаток троє, дві корови,
Мале зелене жабеня,
А там і внучка виглядає -
Тремтить - на поміч все чекає,
І всі вони - живі-здорові !
Сидять і плачуть в темноті,
В бездоннім вовчім животі...
Живі !... Мисливці це як взріли,
То на вовчиська розгнівились,
І нажахались, і зраділи,
Ледь сіромаху не побили !
Вовчисько з ляку весь зібгався,
В куток під лавкою забрався.
Його мисливці міцно взяли
Та й чоботом під зад піддали,
Ще й догори перевернули,
І вельми сильно трусонули !
Тоді із вовчого нутра,
У білий світ, як із відра,
Зайчатка випали, корови,
Одне маленьке козеня,
Дрібне зелене жабеня,
Червона шапочка і бабця...
В траву беркиць - яке ж то щастя !
Притому всі - живі-здорові.
В кайданки вовка закували,
Через подвір'я провели,
У автозак запакували
І до звіринцю повезли.
Та й засадили його в клітку...
Всім на показ... Зокрема - діткам !
Щоб дітки знали, що хижак
Той - вовк. І виглядить він так !
Щоб знали, хто на вас пантрує,
На стежку крадькома виходить,
Розмову влесливо заводить
І навіть квіточку дарує.
Не довіряли щоб таким -
Завжди голодним й дуже злим !
Ще, любі, хочу вам сказати,
Усім - великим, і малим:
- У лісі можна заблукати !
Не варто в ліс ходить самим...
Ніякий вовк не має знати
До кого йдеш, у котру хату,
Хто де працює, з ким живеш
І що ти в кошику несеш...
Якщо вже по стежині йдеш,
То в ліс далеко не відходь,
Розмов з вовками не заводь
Бо злих пригод собі складеш !
Будь обережним, не хи-зуй-ся !
Затям - з чужими не спілкуйся,
Чужим - не довіряй своє,
Бо звірі всякі поряд є !
Фотоколаж автора
04.12.2020 - 18.05.2021 р.
31.05.2025 - 01.09.2025 р.
ID:
1047170
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Дитяча Поезія
ВИД ТВОРУ: Казка-Вірш
ТЕМАТИКА: Вірші для дітей
дата надходження: 05.09.2025 22:30:36
© дата внесення змiн: 05.09.2025 22:42:25
автор: Родвін
Вкажіть причину вашої скарги
|
