|
( Як це було насправді ) 5+
За мотивами казки
Шарля Перро
Виправлено, змінено і доповнено
в травні - серпні 2025 р.
Жила собі на Прикарпатті
Десь на околиці села,
Побіля гаю в ладній хаті
Гарненька дівчинка мала.
Привітна, як світ сонечка, —
Матусі люба донечка,
На вдачу — легка, як пір'їнка,
Весела, сонячна дитинка —
Весь Божий світ вона кохала.
Була ще й рідная бабуся
У дівчинки, окрім матусі,
Та в них вона не проживала,
А мешкала в другім селі,
На власнім клаптику землі,
В хатині гарній коло гаю,
Немов у раї, серед мальв,
Подвір'я бабці. Хата скраю,
За хатою — джерельний став.
Крізь ліс до дуба зеленого́го,
Через місток аж до порогу,
Де мама з донею жила,
В'юнка стежинка пролягла.
По ній онучка пробігала,
Коли, бувало, в гості йшла
До бабці напрямки з села,
Але частенько зупинялась,
І чемно до звірят віталась,
Які окрай доріжки грались —
Жили там білки в верховітті,
Швидкі, мов сонечко руденькі,
Край стежечки буяли квіти,
Зайчатка бавились сіренькі.
Плело дівчатко там віночки
З ромашок ніжних та дзвіночків,
Із цвіту золота кульбаби
І бігло знов прямце́м до баби!
Бабуся якось по неділі
Червону шапочку пошила,
Бо дуже внученьку любила,
Тож і змайстрила на дозвіллі.
Дарунок дівчинка наділа,
Ледь у люстерко погляділа
І вельми шапочці зраділа,
Уподобала її... Зразу!
І тільки в ній гулять ходила,
Й дарунком тішилась щоразу.
Дражнитись став сусідський хлопчик,
Пронозливий, немов горобчик:
— Червона шапочка помчалась!
Оттак дражнилка й прив'язалась,
Та й прізвиськом їй милим стало.
І згодом всі вже так звертались.
Дівча на те — лиш посміхалось,
Бо й люба матінка так звала...
Тож якось зраночку матуся
Ладнала кошик для бабусі.
Поклала з печі пиріжків,
Горнятко свіжої сметани
Та ще й гаряченьких млинців,
Таких, що прямо в роті тануть.
Встелила рушничок розшитий,
Щоб гарно кошик був укритий,
Гарненько доню наряджала,
Ще й на доріженьку повчала:
— Послухай, донечко, біжи,
По цій стежині через гай,
Бабуні кошик передай,
А ще — прибратись поможи,
І довго в бабці не гуляй.
А будеш іти, то пам'ятай:
У лісі всяке може статись —
Там може бути хижий звір,
Тож треба пильно озиратись...
Та ти ж не смійся... Ти повір!
По стежечці, моя дитино,
Іди швиденько, без зупину!
Окрай стежини не тиняйся
І без потреби — не спиняйся!
Ніде ні з ким не розмовляй!
В гаю з звірятками не грайся,
А ще — скоріше повертайся!
Хіба що — квітів назбирай...
І манівцями не ходи,
Додому по стежині йди!
Червона шапочка зраділа,
У руки кошик підхопила.
Відтак — статечно так пішла,
Бо мама їй у слід гляділа.
Але, як вийшла на стежину,
То вже помчалась без зупину!
По стежці жваво тупотіла!
Бо дуже там гулять любила...
Легенький кошик з пиріжками,
У кронах десь — свистять, співають,
Більчатка радісно стрибають...
Біжить стежина під ногами!
Ласкаво вітрик обвіває
І сонечко... Так ніжно сяє...
Спокійно й тихо все кругом,
Лиш шелест листя в вишині...
Крокує підстрибки, бігом,
Зненацька звідкись, з гущини,
На стежку вийшов сірий звір!
Та не злякалася, повір,
Бо він привітну мав личину,
Як пан розлігся на стежині.
Дівча побачив, враз зібрався,
Навкруг уважно оглянувся,
А потім лагідно всміхнувся
І дуже чемно привіта́вся:
— Червона шапочка, привіт!
— Панотче, здрастуйте! — В одвіт.
Звірюка ледь не розсміявся:
— Оце удача... Ясен світ!
Гляди, яке дівча попалось,
Смачненький буде мій обід!
А сам їй квіточку дарує,
У очі зирить... Щось хитрує...
Дівча й не знало, що хижак
Рішив поснідать нею... Так...
Давно точив на неї зуби...
Та чути в гаї перегук,
А потім гамір, сильний стук —
То ліс рубали лісоруби!
— Ого!.. Її на стежці зась чіпати,
Бо можуть тут мене спіймати! —
Вовчисько так собі гадає:
— Червону шапочку зловити
У лісі змоги вже немає...
Десь-інде треба це зробити! —
Тож він ласкаво так питає:
— Куди ти йдеш, я, може, знаю?
Давай, додому проведу...
А то й дорогу прокладу...
— Та недалеко, за ліском,
Від лісу перша бабці хата.
В дворі у неї — кіз багато,
А дворик — прямо за садком!
Бабусю всі там добре знають,
Стареньку люблять й поважають!
Несу бабусі пиріжків,
Горнятко свіжої сметани
Та ще й гаряченьких млинці́в,
Таких, що прямо в роті тануть.
— То добре, — каже вовк. — Дивись,
Навколо стільки ніжних квітів!
Чому ж ти квапишся? Спинись?!
Бо це ж найкраще місце в світі!
Ти можеш тут сплести віночок,
Якщо хвилиночки не жалко...
Гляди, он синенькі дзвіночки,
Он там — ромашки, тут фіалки.
Тож дружняя тобі порада —
Букет бабусі назбирай!
Казкові квіти! Вибирай!
Старенька буде дуже рада...
Прикрасить ними бабця хату!
Ну, я побіг, бо справ багато,
А сам — прямісінько до баби...
Та по ромашках! По кульбабах!
Геть навпростець, крізь терени́,
До дому бабоньки побіг —
Через кущі та бур'яни!
Прибіг і всівся на поріг...
Сидить на ґаночку, чекає,
Та й сам до себе промовляє:
— Кишки́ у пузі марші грають,
Дівчиська бачу щось немає...
То ж треба якось йти до хати —
Там може ще чимсь поживлюсь,
Допоки дівчинки діждусь...
Навіщо ж тут її чекати?!
Відтак лапище вовк підняв:
— Тук-тук... — Навкі́л рознісся
грізний стук!
Тихенько так, у двері грюка...
— Хто там? — Бабусі ледве
чути гук...
А вовк голодний був звірюка,
Тож аж дрижак його пройняв,
І слина з пащеки точить:
— Та внучка ж, ти хіба не знаєш?
Вовк тонким голоском ричить:
— Червона шапка, що питаєш?
Приніс гаряченьких млинців...
Ще й двійко ситих баранців,
Таких, що прямо в роті тануть.
І кошик, ще чогось... Сметани!
А бабця, як прийшла з двора,
То в ліжечку якраз сиділа.
Вже й згорблена, і посивіла,
Глухенька, бо уже стара...
Про внучку думала якраз,
А як почула, то зраділа:
— Та чую, внученько, я знаю!
Он там мотузочка — тягни!
А потім клямочку нажми —
Давно на тебе я чекаю!
Тож вовк мотузку потягнув,
А потім клямочку натис,
Мерщій у хату прошмигнув,
І над старенькою навис!
На неї хижо подивився,
Щоправда, трішечки скривився,
Пащеку ширше розверзнув
І бабцю... Боже! Проковтнув!!!
А сам на ліжечко улігся,
Та навіть двері не замкнув.
Бабусин чепчик натягнув
Й по вуха ковдрою укрився.
Ще й окуляри приладнав
І на стареньку схожим став...
Тим часом внучка в ліс зайшла,
Букет розкішний назбирала
Та ледве стежечку знайшла,
Бо, захопившись, заблукала!
А як знайшла — прямки помчалась!
Бігом! Ніде не зупинялась,
Мерщій до бабиної хати,
Хоч квітів скрізь там так багато!
З букетом квітів й пиріжками,
З горнятком свіжої сметани
Й такими, що у роті тануть,
І ще з гарячими млинцями,
Швидким, нестримним вітрюганом
До бабці в двір вона влетіла
І в двері затарахкотіла:
— Тук-тук,
Тук-тук!... — Рознісся в хаті дрібен стук,
Дівча бадьоро в двері грюка!
— Хто там!? —
З-під ковдри ледь долинув звук...
— Бабусю, я — твоя онука,
Щодуху я до Вас летіла!!!
Вам склала мама до стола
Смаколиків! Я принесла
Горнятко свіжої сметани
Та ще й таких, що в роті тануть...
Гаряч...
Довгенько Вовк її чекав...
Тож слухать більше — не стерпів,
Дівчатко грубо перебив
І, з нетерплячки, прогарчав:
— Ех, внученько, я б тебе зз...ї..
Тьху!
Отам є мо́туз... Потягни!
Потому — клямочку нажми...
Онучка хутко потягнула,
А далі — клямочку натисла,
В руках міцніше кошик стисла,
І притьма в хату дременула.
Та й привіталась дуже чемно.
Одразу ж лампу засвітила,
Бо щось було в кімнаті темно —
То бабця штору опустила...
Новеньку скатерку встелила,
У глечик квіти помістила,
Поближче до віконечка,
Матусі люба донечка.
На лавці трішечки прибрала,
На стіл дістала передачу,
А потім, щоби бабцю бачить,
Тихенько коло ліжка стала.
Млинців у по́стіль подала —
Така газдинонька мала...
Та тільки в ліжко подивилась,
Одразу ж дуже засмутилась,
Бо щось з бабусею — не так,
А що — не втямить їй ніяк!
Збагнуть не може, що це значить!
Бо окуляри й чепчик бачить!
Мабуть, то бабця її люба...
Але ж які великі зуби!
Це трішки дівчинку лякає...
Вона ще ближче підступилась,
У Вовчу морду подивилась —
Не так щось бабця виглядає!
І так вона й не зрозуміла,
Що чепчик той — не бабця вділа...
Тож погляд вище переводить —
Та й бачить — вуха на маківці...
Вона очей своїх не зводить:
— Бабусю, нащо на голівці,
У Вас такі великі вушка?
А Вовк, розлігшись на подушках,
Лаписьком поза вухом чуха,
Хрипливо мовить до малючки:
— Це щоб тебе уважно слухать,
Моя ти солоденька внучка!
Червона шапочка знітилась,
У вирла вовчі подивилась,
Та й так тихе́сенько шепоче:
— Чого на Вашому обличчі,
Такі страшні й великі очі?
А Вовк на внучку поглядає,
В жадо́бі слину вже глитає,
А дівчинці в одвіт бурмоче:
— Моя ж ти внученька хороша,
Бо краще бачить тебе хочу!
Онучка враз зніяковіла,
Низе́нько очі опустила,
Узріла лапи... Вовчі, дикі...
— Чому, бабусенько, — питає,
— І руки в Вас такі великі?
Личину бабці Вовк зриває
В пориві дівчинку схопити!
Гарчить — не в силах говорити:
— Дитинко, щоб тебе спіймати
І дуже міцно обійняти!!!
Червона шапочка злякалась,
Ледь відсахнулася від згуби,
Відтак нажахана спитала:
— Чого ж, бабусю моя люба,
У вас такі гострющі зуби?!
У вовка в горлі рик клекоче,
Схопився з ліжка він швиденько,
Вчепився в дівчинку й регоче:
— Щоб їсти вас!!!
Ха-ха-ха!!!
До внучки нижче нахилився,
Довкола ще раз обдивився,
Пащеку ширше розверзнув,
Дівчатко миле проковтнув,
А потім в ліжко завалився,
Бо дуже сон його зморив.
Чуть-чуть рядниною прикрився,
Гикну́в, зівнув та й захропів,
Та ще й так гучно, що той хропіт
На все село навкруг стелився...
Бо вовку ласий сон наснився,
І стало все йому не в клопіт —
Як пан в постелі розвалився
І звідти драпать не хотів!
Але так сталось, що в той час
Обабіч чистої криниці,
Ішов по вулиці якраз
На полювання гурт мисливців.
Очільник гурту — вуй Василь.
Мав чорний каптур, чорний чуб,
Удатний, мудрий, дуже сильний...
Та ще й кремезний, мов той дуб!
Високий, файний, кучерявий,
І хлопець славний, дуже бравий,
Від Бога гарну вдачу мав,
У досвіт сонечка вставав,
Любив дітей, а ще — природу,
Охоче всім допомагав,
Коли прийшлось — шерифом став,
Не в жарт, до служби давши згоду.
В селі усіх він добре знав
І за порядком наглядав!
Напроти бабиної хати
Василь спинивсь коло воріт.
Присів, затих, став мізкувати...
І вгледів раптом вовчий слід!
Тихенько попросив стояти
І став чутливо прислухатись —
Крізь шум дерев і милий спів
Огидний хропіт долетів!
Тоді він тихо каже: — Братці,
Щось баба дивно так хрипить...
Можливо, в неї щось болить...?
Тут щось не так у крайній хатці...
До неї варто в дім зайти,
І може чимось помогти.
Та й увійшли до бабці в хату.
На скатертині — квіт багатий,
Горнятко свіжої сметани,
Й таких, що прямо в роті тануть,
Гора гарячих ще млинців
І повна миска пиріжків...
А ще — у ліжку хтось лежить
Та так хропе, що дім дрижить!
Мисливці тишком підійшли —
В постелі міцно сірий спить,
А з-під ряднини — хвіст торчить!
Рядно брутально потягли,
А той і вухом не веде:
— Ага, вовчара, ось ти де!
То хлопці враз його скрутили,
Зубасту пащу розімкнули,
Ліхтариками присвітили,
І прямо в пузо зазирнули!
А там, у вовка в животі,
На самім дні, на видноті,
Сидять: бабуся, козеня,
Зайчаток троє, дві корови,
Мале зелене жабеня,
А там і внучка виглядає —
Тремтить — на поміч все чекає,
І всі вони — живі-здорові!
Сидять і плачуть в темноті,
В бездоннім вовчім животі...
У пузо хлопці заглянули,
І плач тихесенький почули,
І дуже й дуже розгнівились —
Ледь сіромаху не прибили!
Вовчисько з ляку весь зібгався,
В куток під лавкою забрався.
Його мисливці міцно взяли
Та й чоботом під зад піддали,
Ще й догори перевернули,
І вельми сильно трусонули!
Тоді із вовчого нутра,
У білий світ, як із відра,
Зайчатка випали, корови,
Одне маленьке козеня,
Дрібне зелене жабеня,
Червона шапочка і бабця...
В траву беркиць — яке ж то щастя!
Притому всі — живі-здорові.
В кайданки вовка закували,
Через подвір'я провели,
У автозак запакували
І до звіринцю повезли.
Та й засадили його в клітку...
Всім напоказ... Зокрема — діткам!
Щоб дітки знали, що хижак
Той — вовк. І виглядить він так!
Щоб знали, хто на вас пантрує,
На стежку крадькома виходить,
Розмову влесливо заводить
І навіть квіточку дарує.
Не довіряли щоб таким —
Завжди голодним й дуже злим!
Ще, любі, хочу вам сказати,
Усім — великим і малим:
— У лісі можна заблукати!
Не варто в ліс ходить самим...
Ніякий вовк не має знати,
До кого йдеш, у котру хату,
Хто де працює, з ким живеш,
І що ти в кошику несеш...
Якщо вже по стежині йдеш,
То в ліс далеко не відходь,
Розмов з вовками не заводь,
Бо злих пригод собі складеш!
Будь обережним, не хи-зуй-ся!
Затям — з чужими не спілкуйся,
Чужим — не довіряй своє,
Бо звірі всякі поряд є!
Фотоколаж автора
Микола Кицун
04.12.2020 - 18.05.2021 р.
31.05.2025 - 01.09.2025 р.
03.01.2026 р.
ID:
1047170
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 05.09.2025 22:30:36
© дата внесення змiн: 30.01.2026 12:00:11
автор: Родвін
Вкажіть причину вашої скарги
|
Браво!
...чудова казочка, маестро!
Xоч і знайомий прототип,
оригінальність й коисть - сестри,
а ще не зайвим був би кліпп!
Дякую! 
