Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Світлана Себастіані: Про «Дітей обіцянки» - ВІРШ

logo
Світлана Себастіані: Про «Дітей обіцянки» - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 10
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

Про «Дітей обіцянки»

«Кожна спроба розуміння затягуватиме Вас все глибше»
Enol «Діти обіцянки»


Читаєш отаке – й мимоволі виникає питання: невже нейромережі нарешті перетнули межу, що відділяє їхні смислові колажі (легко упізнавані поробки) від справжньої творчості? Бо, здається, саме так могла б писати нейромережа, якби вдалося якимось дивом закласти в її код творчу волю з дещицею хаосу. Є, є така спокуса – оголосити це все пришестям ШІ. Принаймі, якусь неясну літературну містифікацію підозрюю й досі (колектив авторів? маска?); причина ж, мабуть, значно банальніша – геніальність. (Чому б не подражнити гусей цим сакраментальним в усіх відносинах словом?)
Найчастіше Боженька робить геніїв за найпростішим рецептом: залишити нечисленне, забрати решту і зачекати, поки нечисленне заповнить собою пустоти. Не дивно, якщо випадок автора «Дітей обіцянки» саме такий. Життєве середовище поета (під словом «поет» тут маю на увазі дух) – якийсь наглухо замкнений колапсуючий простір, оточений безліччю світів, про яких замурований у цьому просторі, в чорній його утробі, дух дещо знає, але ні доторкнутись до них, ні навіть побачити їх не в змозі: «Я – плід високоенергетичної замкнутої системи»; «я розчинився у потоці часу»; «мене спопелило власне світло»; «мене відволікає чітке бачення»; «якби я мав свої очі – я б не побачив нічого, окрім власне себе». (Тут можна б вжити слово «монада» і ще багато не менш розумних слів, та не хочу.) Не дивно, що провідною темою тексту є повна, довершена, майже онтологічна самотність. Тема ця включає в себе кілька інших тем і мотивів, що цілком логічно з неї виходять: тема трагедійністі буття – часопростору і часоплину (наукові поняття химерно, але дуже органічно переплітаються тут з міфами); тема «вічної жіночності», що розкривається у образах реальних, напівреальних та уявних істот: древні богині, образ матері, прикмети якої ніби розчинені у всьому сущому, образ «відьми» – аніми, внутрішньої дівчини героя, виокремленої і виплеканої з його «я» (не секрет, що усі ми трохи гермафродити, крім випадків, що виходять за межі норми), якісь гарненькі дівчата й жіночки, Лолітки-Лесбії – гарненькі і, здається, пустенькі (не надто серйозна вада для жінки – пустота: чи не є вона найсуттєвішою ознакою отієї «вічної жіночності»; та й що, скажіть, робити повноті з повнотою?). Чи не найсвітлішим у книзі здається мені образ батька, він сприймається як благе божество, що покинуло створений ним світ під впливом темних сил, фатуму. Простежується й тема конфлікту героя зі світом. Причина цього конфлікту іноді перекладається на сам світ, попри те, що герой ніколи не забуває про свою у ньому чужерідність, несвідомо чи свідомо викохану. Неабияку роль відіграє у книзі тема сп’яніння як пізнання – сп’яніння це, за недвозначними натяками автора, має наркотичний характер (фанам Кастанеди напружитись); втім, чим там себе дурманить герой – грибами, сомою, сушеним цвітом папороті чи пігулками від печії – в наш час, коли мало не під кожною купкою собачого лайна можна надибати закладку, то все вже не так цікаво, як могло би бути, скажімо, в 90-ті. Книга взагалі трохи дивує своїм неспівпадінням з часом, подібні твори зазвичай з’являються наприкінці сторіч, коли світ, передчуваючи майбутні катаклізми, глушить ці передчуття набором класичних принад декадансу: морфієм, «фам фаталями», поетичними оргіями, садомазохістичною рефлексією, проповідуванням надлюдини і таким подібним. (Хоча «невідповідність епосі» аж ніяк не вада, і часом книги, в яких жодним словом не згадувалася, скажімо, революція чи інша якась чума епохи, свідчили про цю чуму значно красномовніше, ніж сто томів ідейної кон’юнктурщини.) Загалом кажучи, мені здається, що це одна з тих книг, котрі знаходять собі мало читачів серед сучасників, та і в майбутньому їх не так охоче читають задля безпосереднього задоволення процесом читання, проте такі книги з азартом цитують та інтерпретують, бо вони несуть щось принципово нове – концептуально чи стилістично.
Щодо образу героя книги, то він повстає у двох іпостасях, кожна з яких у свою чергу роздвоюється. Насамперед, це дух-мандрівник, що прошиває часи і світи у марних пошуках – божества? істини? – і раптом відчуває прикмети цього божества у собі: «Я є бог, і ім’я мені – поняття / Славте словами моє втілення», – тут вже парадоксально проявляється, якщо можна так сказати, світлий бік темряви. Земна іпостась героя – аскет, відлюдник, мало не пустельник, фундатор і адепт нового вчення, положення якого він проповідує – відьмам? цнотливкам? цікавим жіночкам?.. Тут святий відлюдник («Хрест на мені парує чорним полум’ям». «Чорне серце моє бачить красу лише у твоїй темряві!») починає відбивати тінь – відьмак, маніяк, павук, Локіс.
Загалом же складається образ поета на кшталт А.Рембо – голодного серця, з дитинства отруєного книгами. До речі, перше, що пригадується під час читання – саме «Осяяння» та «Літо у пеклі», тексти, які неможливо ані наслідувати, ані розвивати, бо отримаємо лише епігонство і тотальний герметичний тупик, – таланти й талантики добре те усмвідомлюють і в ці двері не пхаються. Та автор «Дітей обіцянки», здається, тим не переймається, як і комфортом читача: читати його книгу – важка праця. Не буду розводитись про стиль письма, творчу манеру і т.д. – най цим займаються профі. Відмічу тільки найхарактерніший його прийом – нехтування крапкою; ця нехитра, на перший погляд, штука надає текстові особливої смислової гнучкості через можливість читати його ще й за принципом ренга. І тут з твердої суші ступаємо наче на непевні океанські хвилі: слова виблискують безліччю відтінків, набувають нових значень, думки зіштовхуються, перетікають одна в одну, розсипаються на друзки і бризки, – а оскільки ходити по воді ми не навчені, то рано чи пізно здаємося й пливемо за різновекторними течіями тексту, напівоглушені, напівосліплені, не завжди усвідомлюючи, що перед нами – водорость, нитка медузи, полотняні вітрильні лахміття, пасмо хвостатої спокусниці, пластикова дрігва… Коли ж приб’ємось до берега (тобто втечемо в реальність, припинивши нарешті читання), то нагородою нам буде фізична втома й духовне знесилення, якийсь ментальний білий шум: наш мозок переїв і душу ми натрудили. Хто в дитинстві приміряв бабусині окуляри, пам’ятає, як стрімко розпливався у пляму і до болю бив по очах змінений товстими скельцями світ. Запозичивши в автора його «окуляри» – його нетипове світобачення, ми отримуємо шанс мов крізь тьмяне магічне скло угледіти й вгадати речі, що, здається, іще не мають чітких визначень у жодній з мов, навіть у мові чисел; справжнє й уявне, звичне й неможливе переплітаються, видозмінюються, міф перетворюється на один із численних вимірів буття, світобудова розгортається неосяжним безкінечним фракталом і гуде від лету світів – на всі голоси й часи.
То про надземне. Земне ж відбувається на землі – тій, з якої і в яку усе і всі; можна копати в ній нори, ліпити з неї божків, цеглини, миски; нею присипано, припорошено все – аж хочеться змахнути оті сухі крупинки з екрану. (А, то літери.) Певно, вітри не мають спокою в цій місцевості. Що це, до речі, за місцина, що за земля? Україна? Можливо. Сучасна – або часів Трипілля. (Час річ відносна, як відомо.) Схоже й на Шумер, котрий згадується героєм як правітчизна. А могли б бути й Арденни Рембо – деякі прикмети, здається, співпадають. Імовірніше ж то біблійний Едем (після гріхопадіння, звісно ж) – повільно, трохи повільніше, ніж в інших куточках планети, та все ж незворотно деградуючий рай.
Гріхопадіння, гріх – цілком реальні поняття у всесвіті цієї книги. Більше того – вони протилежні святості, котра, якщо не помиляюсь, тотожна тут істині й цноті. А тому, панове постмодерністи, автор «Дітей обіцянки» покидає ваші лави, щоб розповісти світу ще одну версію древньої драми про Фауста – з гонитвою за примарами пізнання та тугою за примарами земних радощів, з самотнім пошуком чистої істини, котра відкривається (та й закривається) у Маргариті / Єлені / «відьмі», – драми, що розгортається на «фрактальній сцені посеред духовного вакууму». (До речі, і Фауст і Рембо – то, здається, один і той самий дух, що проявив себе у двох різних культурах, германській і романській.)
Найцікаішим є те, що Фауст нашого часу є по суті Антифаустом, Фаустом без Мефістофеля та реальної Маргарити, з самою тільки їх ідеєю. Повністю відмовившись від впливу на реальність, максимально абстрагувавшись і відсторонившись від реального життя, він спрямовує всю енергію пізнання на внутрішнє, а не на зовнішнє, – не знаю, чому саме так виходить; можливо, то прикмета часу, і в цю суто європейську фаустіанську легенду потроху просочується Схід.
Чим же зайнятий Фауст? Звісно ж, він будує. Думки, поняття, образи цеглина за цеглиною складаються у велетенську вежу. Як і всі подібні споруди вежа ця – вавилонська, з наміром сягнути вище хмар, вийти за останню межу, – тож, згідно законів жанру, добудованою не буде, хай і подарує демон-час у подобі Мефістофеля будівничому все необхідне для цього: є натури, що при будь-яких обставинах ростуть не вгору і навіть не вшир, а виключно вглиб. І мені здається, «Діти обіцянки» – одна з тих книг, які автор продовжує якщо не писати, то переживати її і зазнавати її впливу на протязі всього життя. Втім, навіть окремі цеглинки цього тексту-вежі значущі та вражають непідробною, трохи суворою красою. Чудово було б завжди мати під рукою паперову версію цієї книги, час від часу відкривати її навмання і вихоплювати очима з десяток рядків – цілком достатньо, щоб окрилити душу і налаштувати мозок на складне і непересічне. От лише декілька цитат, що одразу випромінюють струм:

«Прогрес» – ось і знайшла синонім ентропії
Прогрес хаосу, нульовий рух усіх учасників»

«Людство – мокра книга»

«Душі гравців розчинено у відчутті гри»

«Врода – симетрія, зло над нею рветься»

«Ватерлінія відчувається петлею»

«Пішак – найсильніша фігура, бо ходить першою»

«Ці бур’яни – древні квіти посеред подиху голоду»

«Собаки – персоноїди, люди ж – мультивсесвіти»

«Смерть придумали люди для розпаду фінальної форми
Але вона не кінець, як і народження – не початок»

«Яка обкладинка нинішньої глави буття зараз у тебе на обличчі»

«Ти мій Убік, поворот убік зі шляху холоду ентропії і смерті»
«Я забув, чого боявся, тепер боюся всього»

«Чи я ганяюсь за примарою
Чи так і має відчуватися надія…»

Багато ще можна привести цитат. Та завершу цією: «Він змушує мене думати / А це означає – що і жити».


ID:  1003782
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 22.01.2024 17:48:37
© дата внесення змiн: 22.01.2024 17:48:37
автор: Світлана Себастіані

Мені подобається 3 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали: Іван Українець, Зоя Бідило
Прочитаний усіма відвідувачами (412)
В тому числі авторами сайту (16) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..




КОМЕНТАРІ

Chara Vinna, 28.05.2024 - 22:01
Як цінно, коли твір торкає. Як неоціненно, коли читач, вихоплюючи близькі серцю чи "поживні" для розуму цитати, по новому починає бачити вже звичні, здавалось, речі або світ в цілому. give_rose
 
Світлана Себастіані відповів на коментар Chara Vinna, 02.06.2024 - 21:15
Спасибі Вам. 16 Радію, коли читають мій відгук на книгу цього поета, бо сподіваюся, що прочитають саму книгу.
 
Ніна Незламна, 23.01.2024 - 11:08
12 12 16 Цікава розповідь. Можна замислитися,зробити якісь висновки. Дякую! friends give_rose
 
Світлана Себастіані відповів на коментар Ніна Незламна, 28.01.2024 - 16:45
Спасибі за візит, рада Вам. 16
 
Катерина Собова, 23.01.2024 - 08:49
12 Критика на високому рівні!
 
Світлана Себастіані відповів на коментар Катерина Собова, 28.01.2024 - 16:46
Щиро дякую Вам. 16
 
Enol, 23.01.2024 - 07:28
Дякую Вам!
 
Світлана Себастіані відповів на коментар Enol, 28.01.2024 - 16:46
Навзаєм!
 
Зоя Бідило, 22.01.2024 - 23:46
Дякую за цікаву розповідь про цікавого автора. Жаль ніч, а так хочеться прочитати.
 
Світлана Себастіані відповів на коментар Зоя Бідило, 28.01.2024 - 16:48
Прочитайте, мені буде цікаво почути Ваші враження. Автору, гадаю, теж.
 

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  візаві
Enol: - віч-на-віч на вічність
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Enol: -
Синонім до слова:  говорити
dashavsky: - патякати
Синонім до слова:  говорити
Пантелій Любченко: - вербалити
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
Синонім до слова:  Бабине літо
Маргіз: - Осіннє танго
Синонім до слова:  Вірний
Маргіз: - Вірний - однолюб
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Маргіз: - осяйна
Знайти несловникові синоніми до слова:  Вичитка
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Мобілізація
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Рахманий
Mattias Genri: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Mattias Genri: - sliczna...
Синонім до слова:  видих
Наталя Хаммоуда: - Відди́х, зди́х.
Синонім до слова:  Вірний
Eyfiya: - Непохитний
Синонім до слова:  Вірний
levile: - Незрадливий Вірний
Знайти несловникові синоніми до слова:  Верлібр
Андрій Ключ: - Танцпро – танцююча проза
Синонім до слова:  Церата
Олекса Терен: - Обрус.
Знайти несловникові синоніми до слова:  видих
Enol: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Микола Холодов: - Кльова, Класна, Красна.
x
Нові твори
Обрати твори за період: