Весняний вечір, сонце опускається донизу. Край неба палахкотить рожевими смужками, вони частково прикривають пишні, темно-сірі хмари. Сонячні промені все ж пробиваються через них, ніби через сито, потік золота прилягає до землі. До міста, яке живе своїм життям.
Київський вокзал ніколи не пустує. Людей, як комах, майже кожен має ношу, як не валізу, то сумку, або рюкзак. А біля електричок, часто можна побачити з кошиками. Звичайно, хто з роботи добирається, а хто з дачі, ну, а дехто й з базару. Скільки людей скільки й напрямків. Хтось уважний, а хто й розсіяний. Як кажуть,таке воно життя .Час швидко плине, в людей багато мрій, багато справ. Щоб завчасно все встигнути зробити, потрібно від нього не відставати, втриматися на плаву. Яким би життя не було, коли в серці сум’яття і розчарування, чи коли в душі весна, є радість і злагода.
Нині ж війна і життя, майже щохвилини приносить різні новини. Люди в напрузі, чи поїде потяг, чи електричка, чи знову буде гудіти сирена? На початку війни боялися кудись їхати. Тепер же позаду цілий рік воєнних дій, звикли. А орки, на жаль, й не збираються зупинятися, пруть, як стадо баранів. І кожній людині хочеться запитати, навіщо ця війна, знущання, пограбування ? Заради чого прийшли на українську землю? Ну хіба, що за своєю смертю.
Ніхто й не думав, що затягнеться війна. Але паніки немає, треба жити, пристосовуватися до життя, виживати і вірити, що війна закінчиться. І закінчиться тільки перемогою над ворогом.
На платформі приміського вокзалу людно. В таку пору люди більше їдуть з роботи. Тамара вже п’ять років на пенсії, від доньки добирається додому. Молодим важче, є діти, треба й до школи копійчину мати й так прогодувати важче чим стару людину. Хоча тут теж є свої нюанси, на ліки потрібні гроші. Але хто в селі живе, все ж таки легше, бо є городина і якась курка знесе яйце, то вже трохи легше, не побіжить до магазину, щоб купити. Хоча фізично важко, в городі треба добряче наробитися, адже з неба нічого не падає.
Наразі розчарування, на жаль летять ракети, дрони., снаряди.
- Щодня всі під Богом ходимо, - таку мову ведуть по селі,- Кому скільки назначено. Хтось виживе, а когось, ота з косою забере, а їй, на жаль, дуже важко протистояти.
Ніби всі електрички їдуть за графіком, тішиться Тамара, вкотре позирає, чи їде електричка. Вона машинально виправила рушник на круглому білому хлібі, що лежить у кошику.
Отак щоразу, як буває в Києві, привезе додому. А ввечері зайде сусідка запитає про сина, про доньку з чоловіком й онуками та й чаюють разом. А воно ж намастити хліб духмяним суничним варенням смачно, хіба ж хто відмовиться. Погомонять удвох, журяться про події на фронті. А їм нічого більше і не треба, якби мирно було та щоб діти вдома працювали та насолоджувалися життям. Тамара багато часу в роздумах, от, як синок приїде з фронту, тоді вже треба буде готуватися до весілля. Є дівчинка, от би Бог дав щоби все було добре та й від нього би дочекалася онуків.
Голос диктора повідомив про подання електрички за маршрутом і потік людей згуртовано попрямував на платформу.
Добре, що місця указані, заходячи у вагон, у метушні все ж спромоглася подумати жінка. За пару хвилин вона вже присіла на своєму місці біля вікна. В її купе зайшли дві молодички. Відразу оцінила, бач, без валіз і торбів, лише через плече модні маленькі сумочки, значить з робити добираються.
У вагоні майже всі місця вже зайняті. В купе біля Тамари іще було вільне місце і коли хтось йшов поміж рядами звертала увагу, це вже мабуть біля мене присядуть.
Перед самим відправленням електрички у вагон зайшло двоє військовослужбовців. Ой мабуть із фронту подумала і зацікавлено спостерігає за ними. Один з них русявий, непоголений, видно за віком трохи старший, на років п’ять, а можливо й десять. А другий білокурий, здавався зовсім молоденьким. На обличчі видно іще не густе волосся, напевно рідко голиться, як і мій синок. Враз защемило під серцем, відвела очі повні сліз. Схилила голову, заспокоїла себе, ой, що ж це я, витріщилася на дитину. Боженьку, яке ж то щастя родині, напевно синочки додому їдуть.
Вони в поспіх підійшли до її купе.Старший звернувся до молодшого,
- От бачиш, все добре, встигли! А ти хвилювався, за годину будеш вдома. Я так зрозумів, тебе на станції зустрінуть. За три дні зідзвонимося, я побіг, бувай!
У хлопців-вояків ніби й проблем нема, щаслива усмішка осяяла їх обличчя. Обійнялися і старший поспішив до виходу.
Вона дивилась йому вслід, як добре, що цей молоденький має такого друга. Може й моєму синові пощастить зустріти добру людину. Адже їм усім зараз так потрібна підтримка. Ой та там напевно всі такі, коли важко робити одну справу, тільки об’єднання приводить до успіху.
Електричка набирає швидкість, той звук розсипав думки, які їй навіювалися. Час від часу поглядала на військового, ніби шукала в ньому щось схожого на сина. В її очах ніжність і ласка, частка материнської любові. А блиск, товіра й надія на щасливе майбуття кожної родини.
Яка ця дитина? Напевно щира, добра, з дитинства привита любов’ю до рідної країни. Тільки такі там виборюють незалежність, волю і світле майбутнє для покоління. Себе на думці зловила, ой, що ж це я весь час на нього дивлюся. Зніяковіла, відвела погляд до вікна. За вікном цвів срібно-синій сутінок та вона цього не помічає. Стривожилась душа за сина, як він там? Вже минуло три дні, як немає дзвінків. А може запитати звідки він їде? Та ні, не скаже, це ж таємниця. За мить, подумки повторяла молитву «Отче наш». Наразі ніби туга відійшла, духовне полегшення.
Увагу привернув раптовий дзвінок, боєць закопошився, відповів,
- Так мамо, я слухаю! Так! Так, я зрозумів.За хвилин десять буду з вами.
Тамарі ніби передалося почуття його матері. Напевно радіє, що приїде син, посміхнулася.Та відразу ж на обличчя неначе прилягла тінь. Господи, спаси наших синів, дочок від куль і страждань. Допоможи побороти російську наволоч, яка припхалась на нашу святу землю. Боже, почуй молитви материнські. Допоможи воїнам у нерівному бою здолати зло й ненависть, жадобу й заздрість!
Поступово електричка зменшила швидкість, військовий привстав, поправив рюкзак й швидкою ходою направився до виходу.
Синочку - їй хотілося крикнути вслід, дай Боже тобі добре відпочити! Хай в твоєму житті все буде добре! А підеш у бій, нехай тебе захистить моя молитва і не тільки тебе, а усіх, хто оберігає наші дні і ночі, наше буденне життя.
Душевне почуття подякувати, обійняти, але ж, якби без поглядів чужих очей. Побоялася, що розплачеться, на людях соромно. Не змогла спокійно всидіти, чолом торкалась віконного скла. На платформі побачила дівчину з шикарним букетом білого бузку й жінку з чоловіком, спішили йому назустріч.
Котилися сльози, як горошини, яке то щастя бачити щасливого сина. Бажання обійняти й приголубити, як у дитинстві. Не стримати сліз, важко вгамувати почуття. Їй би зустрітися з його матір’ю, обійняти, подякувати за сина- воїна! За його виховання, за мужність, за сміливість, за любов до землі України!
30.05.2023р
ID:
985129
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 03.06.2023 19:12:30
© дата внесення змiн: 30.10.2025 11:47:56
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
І сльози від прочитаня - це реакція на це життя..Неймовірно, Ніночко... 
