Час нині збігає так стрімко,
старіє природа і я...
Зажура в очах і ще й смуток,
й задума на плечі ляга...
Роз"їхались діти й онуки,-
у них уже сім"ї свої...
А в мене болять ноги й руки,
і очі в зажурі сумні...
Були ж колись мрії цікаві,
робота хороша й сім"я...
Нічого тоді не боялась,
й сама ніби квітка цвіла...
Заплутались мрії у смуток,
і довго не можу заснуть...
Буває веду я рахунок,-
і часу, і смутку, й журі...
Мене виручає мобілка,
так добре, що вже вона є...
Розмови веду я постійно,
і легше відразу стає...
Хоч важко вже жить в самотині,
я тугу ховаю свою...
Поводжуся я терпеливо,
отак в самоті і живу...
Буває, що смуток розвіє,-
увага і внуків, й дітей...
Й надія мені душу гріє,
й мені підкидає ідей...
Тоді я за стіл поспішаю,
беру я і ручку, й папір,
і думи свої викладаю,
отак й появляється твір...
І смуток тоді мій минає,
радію й пишаюся я...
Написане потім читаю,
й читає моя вся рідня...
тримайтеся, творіть 
