Це ж треба було таке втнути,
Собі придумати дивне́,
І, підливаючи отрути,
Собі ж самому! Під шафе.
Мабуть, що точно - щохвилини,
Секунду кожну, кожну мить -
Лице, втрачаючи людини,
Поміж людьми на світі жить...
Десь тишком-нишком рити бункер -
Туди ж тікаючи, як щур.
Кричати звідти Світу "Струнко!
Я так сказав!" - старий баху́р!
Та доки ж будеш заливатись?
Докіль? Ще довго? Та дарма...
Йому б в солдатики погратись,
але ж союзників нема!
Зате він телепорт освоїв,
Поміж панянок, як павич.
Своїх, стріляючи "героїв",
Заклеймував свій на́рід - бич.
Це ж треба було таке втнути,
Собі придумати дивне́ -
Узяти й випити отрути...
Над нами Бог, життя одне!
Чи, може, про запас десь маєш?
Купити можна? Продають?!!
Піґулки вічності вживаєш?
Вони побічок не дають?
Ох, дали значить... Це помітно.
Ми це помітили усі.
Ну, посміхнись ще раз привітно
Й давай швиденько до землі.
Поближче, трішки нижче "брате".
Та, що ж це в Бога є таке?
Зроби планеті нашій свято!
Земля до себе не бере?
Ну, знаєш... Вона є святою,
А ти накинувсь на святе.
Та не візьмеш ти ніц з собою,
Молись, щоб взяли хоч тебе.
Це ж треба було таке втнути,
Собі придумати дивне́.
Хотів усіх нас проковтнути,
А проковтнув лишень себе.
ID:
942702
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 18.03.2022 22:13:27
© дата внесення змiн: 18.03.2022 23:07:03
автор: Ксенія Фуштор
Вкажіть причину вашої скарги
|
