|
( трохи з минулого)
Невелике селище… понад хати чепурненькі, плинуть хмари волохаті. Порозкидані по небу, ледь-ледь ближче й ген-ген далі, наче відстань відміряють, одна одну доганяють.
Прямо в очі вишкірилось сонце, розігнало їй печалі. І не тільки сонце нині, а ще й радість розпирає груди. Ну ось і все, закінчився навчальний рік, ще один рік, а потім до нових досягнень. В старенькій формі й в такому ж біленькому фартухові, що залишились у спадок від старшої сестри, Тоня повертається зі школи. Стомлена й виснажена, напевно перенервувала, із-за екзаменів не спала пів ночі. Ну от нарешті все позаду. Здавалося сьогодні і сонце світило яскравіше, і вітер лагідніший, тепліший. Ковток свіжого повітря, придає сили. Хотілося, як семирічній дівчинці, розставити руки в різні сторони, кружляти і кричати,
- Ура! Позаду навчальний рік! Ура!
Вона неначе на роздоріжжі поміж небом і землею. Та всі емоції намагається приховати, то ж попереду широке залізничне полотно. Набравши за щоки повітря, голова, як у пташки, крутить в одну сторону, крутить в іншу, який сигнал горить? Чи часом поїзд не летить? Де-де, а тут не можна гав ловити. Напружена, почервоніла, обличчя схоже на червону кульку. Вже перейшовши залізничне полотно, склавши повненькі губи в трубочку, випустила повітря, наче з душі скинула тягар. І обережно по вузенькій стежці, що поміж насипним щебенем і ракушняком спускається до посадки.
Густенько, рядочком, стрункі берізки молоді, немов дівчата в плямистих, білих з чорним, сарафанах, що дивляться у височінь. Їх підпирають пишні кущі шипшини, на них деінде майорить рожевий цвіт. Далі шеренгою до себе приваблював бузок. Темно-зелене листя, від вітру ледь колишеться, ніби жадає сонячного поцілунку. Хоча бузок вже й відцвів та листя так виблискує на сонці, що цього просто не можна не помітити. Тут і пишні кущі глоду й стрункі гостролисті клени, є більші і менші. Де-не-де густіше, поміж них, ще зовсім молоденькі. На кущах акації виграє оркестр, то бджіл гудіння. Ті жовтенькі квіточки пахучі, в них солод, інколи діти навіть їх смакують. При виході з посадки з обох сторін крислаті вузьколисті ( дикі) маслини. Вона ніколи не могла пройти мимо них, щоб не намилуватися. Сріблясто-білі продовгуваті листочки на гілочках і купками бруньки дивують очі. День чи два бруньки розкриють жовтенькі, медові пелюстки. І на них весело загудуть бджоли. Який той п’янкий запах, коли розкриваються всі квіти разом. А насолода буде восени, йдучи зі школи часто зупинялися і по кілька штук ягід відправляли у рот. А згодом, брали кісточки і заклавши поміж пальці, ними стріляли. Наче на змаганні, хто попаде далі. І над всією посадкою лине сміх, здіймається вверх, над залізничним полотном губився вдалині. Ну ось, стежка впирається в пагорбок, а далі через дорогу, вже й близько додому. Та гавкіт собаки-дворняги, кожного разу її попереджає; не підходь близько, я охоронець обійстя. Це тут, вздовж посадки, новобудови. З червоної цегли одноповерхові будинки на чотири господаря. Це житло побудували для працівників електропідстанції, яка регулює напругу на електрифікованих ділянках залізниці. Ці працівники; монтери, контактники, сигналісти, яких можна часто бачити на залізничному полотні, чи на дрезині з довгими драбинами.
Це так добре, що тепер до Харкова їздять електрички, там багато людей знайшли роботу. А то колгосп далеко, а радгосп зовсім маленький, в основному там працюють всі приїжджі, живуть в бараках. Хоч до Харкова електричкою їхати майже годину та люди із задоволенням знаходять роботу, по-перше, можна більше грошей заробити ніж в колгоспі, по-друге, змінна робота більше приваблює ніж щоденна. Про це не раз роздумувала Тоня, мріяла, закінчить школу й теж буде працювати в Харкові.
Вона, махнула рукою до пса,
- Та не гавкай ти, пора вже й запам`ятати тих, хто тут часто ходить.
Аж вмить неподалік, біля паркану з штахет, побачила Романа. Це хлопець-кавалер, так називає його батько. Залицяється до старшої сестри. Славний, високий, коренастий, з білявим чубом, який чомусь весь час спадає на лоб, ще більше округлює обличчя. Його балухаті блакитні очі подобалися всім дівчатам з вулиці. Вдома, під дерев’яним парканом, лежало кілька штук давно зрубаних тополь, ось там і збираються хлопці й дівчата. Щоб веселіше було, хтось приносить приймача, на максимум включали гучність, щоб допитливі люди похилого віку не прослуховували розмов.
Роман, взрівши її, махнув рукою,
- Зачекай!
Він напевно був вихідний, бо одягнутий зовсім по-літньому. Яскраво зелена сорочка з коротким рукавом пасувала йому. Широко крокував в літніх сандалях, без шкарпеток. Під час ходьби, аж підскакує, напевно цим показує веселий стан душі. Темно-коричневі спортивні штани з закоченими штанами, не облягають тіло, легко надуваються вітерцем. Здалеку здається доволі кумедним. Кілька секунд і він вже поряд, обличчя сяє, як сонце,
- Привіт мала, а я до вас.
- Тю… привіт!,- і трохи задумавшись,
- А… це ж Надя вдома, нагадала, це ж в неї практика.
Роман нагнувся, закатав штанину спортивних штанів, яка раптово обвисла й підморгнувши,
- Думаю сестричка не приревнує, що я йду з тобою.
Миттєво скривила уста, наче з’їла кислицю й гордовито,
- Ото нема про що тобі говорити,
Швидкою ходою пішла вперед. А він йшов слідом, чомусь по стежці човгав сандалями і в той же час, намагається не відстати. Зайшовши зі сторони городу й саду, вона побачила батька й до Романа тихо,
- Дивися, тато дивиться до бджіл. Бачиш, один вулик зовсім відкритий, чуєш, як бджоли гудуть, ото розліталися. Так-так, ти, як хочеш, а я тікаю в хату.
Він навздогін вигукнув,
- То ти Наді скажи, що я прийшов, нехай вийде!
Ці слова відволікли батька від бджіл. Помітивши Романа, на голові поправив антимоскидну шляпу й вигукнув,
- О! Іванович прийшов!
Хлопець сміливо попрямував до вулика, привітався. Тоня ж затрималася, від цікавості, аж рота роззявила Головна інтрига в тому, про що ж будуть говорити.
Батько кивнув рукою,
- То добре, що прийшов та ти краще від вулика відійди, бо бджола є бджола, це не дівчина, не цілувати буде, а кусати. Так почастує медом, що й не захочеш його їсти.
На обличчі Тоні розпливається усмішка, от видав, ледь не сказала вголос. Береже хлопця, напевно майбутнього зятя. Бач, як до нього з повагою ставиться, от тільки сестра, як пава ходить. І чого спитати? Здається хлопець непоганий, симпатичний і до того ж привітний, веселий. Правда западенець, як мама каже, але ж перспектива, після технікуму, як молодий спеціаліст отримує квартиру.
Дівоча хитрість не має меж, Тоня вже на веранді. Біля відчиненої кватирки бджіл немає, вирішила підслухати, про що йтиме розмова.
Роман і не подумав відійти від вулика, нахилився над ним і час від часу махав рукою, відганяє бджіл. Цікавість розпирає дівочу душу, спостерігає. Ото сміливець!
Батько щіткою струшував бджіл і уважно роздивляється медові рамки й до нього,
- Та ти краще в хату йди, бо й справді кусатимуть.
Він задравши голову, обома руками взявся в боки й гордовито, наче хвастається,
- Та ні, мене бджоли люблять. У нас у горах, у дідуся, теж є пасіка, десь вуликів п`ятнадцять. Я частенько там був і бджоли мене кусали, але в цьому нічого страшного немає, так трохи почервоніло і все.
Раптово скрипнули двері, мама стала на порозі й сердито до батька,
- Що ти там хлопця тримаєш. Як бджоли прилетять, то біди не обберешся, ще чого доброго запухне, чи не дай Бог, алергія візьметься.
І за мить до Тоні,
- Ти вже є, ну, що здала екзамен?
- Здала на четвірку. Все, тепер вже відісплюся, - відразу відповіла і зникла в хаті.
Надя сиділа біля вікна й посміхалася,
- Диви і не боїться.
- То ти бачиш, що він прийшов, чого не вийдеш?
- Ой, біжу і падаю, треба щоб почекав, нехай знає наших. Може скажеш при всіх йому в обійми кинутися.
- Тю, чи тебе бджола вкусила,чого така сердита.
- І чого вдень приходити, ну ввечері, ще зрозуміло.
- Та ну тебе,- сказавши,Тоня пішла в другу кімнату переодягтися.
Мама повернулася в хату, помітно заклопотана, з каструлі в банку наливає паруючий компот,
- Ось вистигне, пригостите хлопця, а я піду в літню кухню, доварюю борщ. Вже пора й пообідати.
Дівчата з вікна спостерігали, як Роман розмахував руками, щось розповідає. Аж раптом привернув увагу вулик, що стояв майже поруч. З нього вилетіла купа бджіл. Очі, ледь не повилазили на лоба, Тоня заверещала на всю хату,
- Ой! Тато напевно не бачить, дивися, це ж рій!
Мов темна хмара оскаженілих бджіл з дзижчанням піднялася на стару високу грушу й осіла там. Тоня вибігла на подвір’я та лише махнула рукою і вмить заспокоїлася. Батько вже закрив вулик і ніс драбину. Вони помітили рій. Роман відкачав штани,
- Давайте, краще я полізу зніму бджіл.
Батько, здалеку здавався квочкою. Розмахує руками, метушиться,
- Ой якби не злякати, щоб далеко не полетіли, бо ж шкода, це ж ціла сім`я. Ой, подивися, як їх багато.
А бджоли дзижчали, як сказилися . Довкола літали і вкотре намагалися хоч когось вкусити. За кілька секунд, Надя з білою хусткою в руці, підійшла до Тоні. Дівчата підняли хустку догори і розтягнули її, як
парасольку, підійшли ближче до вуликів. Надя намагається вгамувати емоції, все ж голосно сказала,
- Ну справжній цирк. Роман, ти на голову одягни татового капелюха, ти ж бачиш, як бджоли до обличчя липнуть.
Йому напевно стало дуже приємно, що вона про нього турбується. Напрочуд веселий повернувся до них, у очах витанцьовують іскринки. Ледь посміхаючись, підморгнув,
- Ну, я ж сказав вони мене люблять. Зі мною буде все гаразд, завтра побачиш.
Почувши галас, з літньої кухні вийшла мама. Роман вже намірився лізти по драбині, вона за мить зняла із себе хустку,
- Ой Боже куди ж ти лізеш! Ходи сюди, зав`яжу на голову.
Він трохи зніяковів та все ж спустився. За декілька секунд, вже в хустці, в робочих рукавицях з усіх сторін накрив бджіл великим, темним, вогким полотном. Скрутив їх разом з гілочками й декілька раз труснув. Батько подав маленьку пилку,
- Ой Іванович, ось так-так, хутко по гілочках, збери докупи і ми їх разом з гілочками в посилочний ящик відправимо. А я потім в літній кухні розберуся з ними, там є пустий вулик. І, як це я прогавив, нічого не розумію. Чи вже сліпий став. Тож пару днів назад дивився.
Десь за годину вся ця тривожна метушня закінчилася й всі разом обідали в хаті. На апетит ніхто не скаржився, не відмовлявся від пахучого борщу із сметаною. Батько чистив часник, клопотався за рій, тішиться, що не пропали бджоли. А дівчата позирали на Романа, стискаючи уста, щоб не сміятися, бо він розчервонівся, став схожим на червоний буряк з насінням. Його білявий чуб, після того, як він вмився мав саме такий вигляд. Він не соромився, лише час від часу з-під лоба позирає на Надю. Вона ж не задоволено поглянула на батька й надула свої пухкенькі губи, коли він запросив його на обід. І за столом сиділа між з Тонею і мамою, показувала характер, що вона проти. А Тоня, поклавши в свою тарілку сметану запросила,
- Чуєш Романе, бери сметанки, свіженька й корисна
Надя в цю ж мить, доторкнулася її руки й пронизала суворим поглядом.
Після обіду батько провів рукою по майже лисій голові, із серванту витягнув термометр. Підійшов до Романа, підморгнув правим оком,
- Ану Іванович, поміряй температуру, щось ти розчервонівся, як варений рак. Чи то дівчат соромишся, чи нас, дякую, що допоміг, не брикайся, ми люди прості.
Дівчата, немов домовилися, водночас стиснули уста й закатали балухаті блакитні очі догори, стримували сміх.
І що тут смішного, миттєво пролетіла думка, Роман зашарівся,
- Та все буде добре… ну, як ви так дуже хочете, то поміряю.
Збігло декілька хвилин, Надя до хвіртки проводжає Романа,
- А голова не болить?
- Та ні, за мене не переймайся, то ж температура нормальна. Що червоний, не звертай уваги, минеться. Я тобі кажу мене бджоли люблять. Пару укусів для годиться, то не біда, от завтра побачиш.
День добігає до кінця. Сірі й білі хмари, по обрію зібралися докупи, їх немовби навпіл розрізали червоні смужки. На подвір’ї ґелґочуть гуси, вкладаються спати. Надя перед сном, все ж не витримала, прочитала мораль сестрі за ту сметану, що запропонувала Роману.
Та з відповіддю дівчина не забарилася,
- Могла й сама запропонувати, чи то така гордість, чи до неї жадібність?
І наче ховаючись від неприємностей, примруживши очі й відкопиливши нижню губу, залізла під ковдру. Та швидко заснути не вдалося, все ж тягар з душі вирішила зняти,
- Надь, ти не спиш?
Та у відповідь повернулася до неї. Тоня продовжила,
- Ти не ображайся,що я так сказала. Але ж він тобі подобається. Як на мене, то й була би з ним лагіднішою, привітною.
- Спи вже! Ха-ха! Яйця будуть курей вчити. Чого маю ображатися? На твою балаканину, я зовсім не звертаю уваги.
Наступний день пройшов без пригод. Так, звичайні щоденні домашні клопоти. Надя із самого ранку, сидячи за столом, зводила дебіт з кредитом, то ж навчається на бухгалтера. А Тоня із задоволенням годувала своїх любимчиків, тобто гусей. Любов привита із самого дитинства, завжди з гарним настроєм спілкується з ними, на долоні подає зерно. А вони милі, сірі й біленькі, немов довірливі діти. Зазирають їй в очі, один поперед одного ґелґотали і смакують його. Холодні дзьобики лоскочуть долоню, дівчина примружує очі, посміхається до них. Гуси відчувають її настрій, доброту, голови схиляють донизу і знов ґелґочуть, немов дякують. Навіть гусак, до неї ставиться шанобливо, довіряє свою сім’ю. А півень, напевно ревнує, бо закидає ноги, підскакує. Як охоронець, спостерігає за цим дійством. Кури вже давно наїлися й займалися своєю улюбленою справою, шпортались на подвір’ї, шукають черв’яків та іншу живність. Мама на кухні рихтує вечерю. В літній кухні батько возиться з бджолами, про себе щось гомонів. Бідкається, що вже закінчується відпустка і скоро на роботу. А робота та, як поїде поїздом, то може й тиждень чи два вдома немає. Тож працює монтером на залізниці, в поїздах далекого сполучення.
Вечоріло… дівчата, як ті дівиці в казках, визирають у вікно. Погляд на стежку, що стелиться через сад, город. Хоча й після подій з роєм, намагалися сховати свої емоції, більше мовчали, але стан Романа обох турбує.
Вже уповні ясний місяць, заглядає у вікно. По підлозі, в’язаних килимах і стінах розмальовує якісь узори. Здавалося намагається кожну з дівчат пестити в ліжку, показати свою любов до навколишнього світу, але все було навпаки, чомусь бентежив, не давав заснути.
Сонячний ранок, з кватирки легка прохолода пробуджує дівчат. Через скло вікон проникали сонячні зайчики, часом попадають на очі. За мить, відчуваючи теплий дотик, очі поневолі моргають. Сон тікає, Тоня вкотре перевертається, легкий скрип ліжка порушує тишу. Надя теж вже не спить, кліпаючи очима, кілька раз потягнулася,
- Хоча довго не могли заснути та здається спали непогано. Відчини вікно, ти ж ближче до нього.
Тоня похапцем зірвалася з ліжка, швидко відчиняє й висувається з нього,
- Сьогодні теж день буде гарний. О, це ж нині субота, напевно мама на базарі.
Відразу метнулася в ліжко, вкрилася ковдрою. За мить батько розмовляє з Дружком, якесь, ледь чутне торохтіння, наче по залізу. Напевно насипав йому їсти. Побачивши відчинене вікно, гукнув,
- Дівчата, досить ніжитися! Мати на базарі, годуйте гусей, курей та для нас сніданок.
Тут заперечень не може бути. Він всіх тримає наче в їжакових рукавицях. Так в сім’ї повелося, його слово, як залізний кремінь.
Ближче до обіду, з літньої кухні батько виніс літрову банку меду й до дівчат у вікно,
- Так, є свіженький. Тільки не налягайте дуже, животи болітимуть.
Тут і мама задоволена, посміхнулась,
- Не баріться, гайда смородини збирати. До меду вареників на пару наліпимо.
Хоча стиглої ягоди було мало, але заради вареників, можна й терпіння набратися. Батько знову метушиться біля вуликів. А дівчата, за одним махом, вирішили засмагнути. А чому би і ні? Погода сприяє бажанню. В коротких спідницях та майках повсідалися на стареньку ряднину біля кущів смородини. До вуликів й до стежки не маленька відстань, ще й розділяє їх ряд яблунь. Вони мовчки збирають ягоди і часом, як ті пташки по кілька штук відправляють в рот. Надя інколи здіймається на ноги, позирає в кінець городу, на стежку. Ну звичайно, подумки тішиться Тоня, бач не звертає уваги на мої слова, а сама хвилюється, виглядає Романа. Задоволено позирає на сестру, так-так люба, точно закохалася.
Пройшло трохи часу. Дівчата почули човгання, по стежці йшов Роман. Як партизанки, пригинаються за кущами, визирають із-за них, спостерігають, що ж буде далі. Вийти й зустріти не наважилися, адже сором в майках показатися. Він був одягнений в морську смугасту тільняшку.
- Тю,- тихо вирвалося з уст Наді,- Чого раптом в тільняшці?
В Тоні очі, як ліхтарики, прошепотіла,
- Що тут незрозумілого, напевно приховує сліди бджолиних укусів. Але ж прийшов, значить все в нормі. Мабуть тепер не буде хвастатися, що його бджоли люблять. Але ж хода яка дивна, зверни увагу, як він йде!
Роман йшов повільно, широко розставляє ноги й одночасно позирає навкруги. Коли обличчям повернувся до них, у дівчат ледь не повідпадали челюсті від того видовища. Обличчя не було червоним, але добряче опухлим. Й пари з уст, на якусь мить язики заціпило, жодна з них й слова не змогла промовити. В очах скакали бісики, бажання розсміятися розпирає щоки. Стискаючи уста, дивляться одна на одну, ледь стримують емоції, то ж не можна себе видати.
Хлопець, не поспішаючи підійшов до батька. Той першим подав руку, привітався і прикипів до його обличчя. Дівчатам було не до смородини, уважно придивляються, що ж буде далі. Батько обережно рукою торкнувся його лоба,
- Так, тут трішки опух, а от на обличчі більше. Хоч температури не було? Ти нині трохи схожий на китайця.
Після цих слів дівчата схопилися за животи, щоб часом не засміятися.
- Та ні, міряв вчора й сьогодні. Вчора трохи морозило, але минулося, - сказавши, відійшов у сторону.
Батько помітив, як ступаючи, він широко розставляє ноги. Посміхнувся, правою рукою декілька раз підтер свого носа й хитро озираючись, запитав,
- Ти так ноги широко розставив, ото біда! Що там теж покусали?
Роман миттєво зніяковів, почервонів, його очі забігали, як миші, позирає навкруги, чи часом ніхто не чує. Звичайно, хлопець не ждав такого прямого запитання. Але врешті задер голову догори, трохи соромлячись заперечив,
- Та ні, там не покусали, то ноги трохи попухли. Сам не розумію, як вони туди залізли, штани ж наче з щільної тканини.
Батько по-дружньому плескає по плечу,
- Отака любов бджолина! Думаю саме страшне позаду. Добре, що прийшов, бо за тебе всі хвилюються. То пішли в літню кухню, побачиш, як я мед качаю. А там і вареничків із смородиною скуштуєш, напевно вже дівчата наліпили.
В очах наче палахкотів вогонь, ледь стримуючи емоції, дівчата потайки проходили за сараєм, щоб непомітними прослизнути до хати.
2020р
ID:
891234
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 09.10.2020 14:52:21
© дата внесення змiн: 04.10.2025 20:37:44
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Чудова, душевна проза! 
Так життєво!!! 
Щастя Вам і натхнення! 
Приємно читати Вашу прозу, бо вона життєва, цікава і виграє барвами, мов струмочок на сонці 
