|
За вікном зимовий вечір. Сніжинки, ледь погойдуючись іскряться, тихо падають до землі. Деякі до скла припадають, нагадують, що це ж зима. Та цьогоріч занадто м’яка, як кажуть люди. От, якби ж сувора, з частими густими снігами, завірюхами, як колись, в молоді літа. Дивовижні, під пухким снігом дерева, поля під сонцем, виграють то золотом, то сріблом. А пагорби, здалеку ніби на зріст людини, мороз не менше градусів десяти.
Килина, задивляється у вікно, вже проганяє свої думки, можливо й на краще. Он Іван на печі, три дні лежить стогне, не їсть, не п`є. Лише рукою махає та й відвертається від неї, як від якоїсь зарази. Добре, що є телевізор, хоч до нього поведе розмову. Та до кота Василя, який дуже полюбляє, щоб чухала йому голову та погладила спину.
Життя, воно і з дідом важко, як від нього допомоги немає, все на свої руки. І води принести і дров до хати треба. Та, ще й халепа, горілка виграла, пора вигнати, скоро свята прийдуть, Новий рік, Різдво. Вже треба трави залити, настойка для натирання ніг закінчилась. Бо мазі надто дорогі, а це ж, як кажуть натуральне, виходить дешевше. Може й синок з Києва приїде, давненько не був. Ото та міська краля Віка, все його не пускає, народила йому троє дітей. Як він на вихідні приїде, телефонує через кожні пів години, репетує, не сиди там довго. Все заведе мову про гроші, що не вистачає та щоб не забув продуктів купити. Боїться одне місце підняти, щоб до магазину спуститися. Сам її розбалував, три роки дітей не було, сюсюкав біля неї, як біля принцеси. Тоді діти одне за одним, через кожні два роки, як хто наврочив. Троє і всі хлопці, тепер, як коня запрягла і те їй треба, і це, сам винен, привчив. Та, якби ж вона менше грошей на нові сукні витрачала, тоді б на все вистачало. Дякувати Богу, машину придбали та то ж не без помочі. По селі, раніше людей більше проживало, приходили пляшку самогону купити. Та й сама ж кравчиня, по замовленню жінок, шила спідниці, сукні, по селі славиться вмілою майстринею. І так, копійка до копійки, все в хату, для єдиного синочка. І в нього хороша робота, в ресторані працює помічником кухаря. Як кажуть люди, з такою професією, не пропадеш, голодним не будеш. Он влітку, мобільний телефон привіз та дзвонить рідко. То скаржиться, якоїсь там, мережі немає, то каже зайнятий, дітей в школу відправляє, бо жінка у відрядженні.
- О хо-хо,- взяла в руки телефон, чи й до сина зателефонувати. Та лип, немає на екрані тих гачків, що син сказав. З пересердя кинула телефон на ліжко. З думками про курей, одягла куртку, взула дідові теплі калоші й повільно пішла на двір.
Мов вітер по хаті… дід швидше зліз з печі. Ніби шпигун, крадькома визирнув у вікно. Ага, пішла курей годувати. На обличчі легка посмішка, потираючи руки, до каструлі . Ой суп, ще й рисовий, любимий! Зачерпнувши повен черпак супу, жадно випив юшку. Картоплю з рисом запихає в рота, раптово за дверима почув шарудіння. Ой, бісова душа, що ж так хутко повертається, так і справді, зовсім, як цвіт зів’яну.
Добре, що худенький дід. Мов метелик злетів на піч. Гучно застогне, труситься, кожух, яким встиг накритися, аж ходором ходить.
Килина, з повним фартухом товстих дров, у двері ледве пролізла. Трохи зігнувшись, вивалила Ія на підлогу й до чоловіка,
- Отакої! Знову стогнеш, хоча б сказав, що болить.
Іван, з закритими очима, лежить на боці, обличчям до стіни. Мовчить, із себе вдає, партизана на допиті, ледь стримує бажання озватися. В дружини сумні очі, тихо продовжила,
- О! Знову голі ноги стирчать. Ну, як дитина.
І підхопивши, зі спинки стільця, теплу хустину, йому ноги накриває.
Ба, підлизується, майнула думка в діда, не в такі ситуації потрапляв. Я, ще гідний витримати цей допит, знаю, що ти хитріша за лисицю.
Вона важко, перевівши подих, плакучим голосом,
- Напевно промерз, тіпає тобою. Наче кругом тебе смерть ходить-бродить . Ще не вистачало, щоб на свята помер, нехай би вже влітку, по теплі. Та й не такі ми з тобою старі, щоб про смерть думати. Не поспішав би, як я без тебе доживатиму.
Поступово голос змінюється на співочий,
- Оце надумала, всю ніч від тебе буду смерть відганяти. Все рівно не спиться, вирішила самогону вигнати, вже давно не грає.
Копошиться біля розпаленої печі, продовжує бубоніти,
- Он, трохи дров наносила, на веранді поклала, щоб надвір не ходити. Добре, що до повної бочки з водою, рукою подати. Морозу немає, то ж легше на руки, з криниці не доведеться тягти.
З ліжка плигнув кіт, почав тертися об ноги.
Вона, взявши його на руки, гладить по спині,
- Я, тебе Василю, щось не розумію. Як дід хворий, ти весь час біля нього, як не біля голови лежиш, то біля ніг. А це тікаєш від нього, як від якоїсь чуми.
Вона з годину метушиться біля пічки, нарешті встановила самогонний апарат. Трилітрову банку для самогону, про всяк випадок, поставила в кошик на підлогу, щоб часом, не зачепити ногами.
Кинувши погляд до діда, думки світліші. Ну от і добре, трохи вгамувався, вже не стогнеш, сопеш. Мабуть зігрівся, а що заснув, то добре, трохи сили наберешся. Матимеш апетит, чомусь нічого їсти не хочеш.
Вона включила телевізор, відразу звук зменшила, зручно всілася на ліжку. По каналу Інтер йшов концерт. Немов під спів Полякової, ледь посміхнувшись, підхопила спиці в руки, на яких вже було пов’язано половину жіночої шкарпетки, продовжила в`язання.
Іван кліпає очима, ну нарешті, дочекався, тепер вже не почує мене. Він зовсім не спав, а тіпало його, бо ж дуже знову заболів нижній передній зуб. Щоб вгамувати той біль, вже два дні і дві ночі полоще рот горілкою. А після горілки, ще більше їсти хочеться. Ото тільки баба з хати, очі бігають, як у зайця, що ж знайти закусити. Швидко кусень сала та шматок хліба хапне й знову на піч. Хліб по крихточці їв, а сало смоктав, немов немовля груди. А після їжі, зуб іще дужче болить. Та тільки при одній думці зізнатися дружині, від страху більше тіпає.
Йому минуло сімдесят літ, за ці роки лише два зуба загубив. У лікарні із зубами ні разу не був, вони хоча й з чорними плямами, але цілі. Пам’ятає, як дружина мучилася, ходила по хаті, червоніла й біліла від болі, його ж охоплював страх. Одного разу навіть їздила в районне містечко, їй там вирвали два зуба. То бідна, аж три дні лежала в ліжку, навіть температура тіла піднялася до тридцяти дев’яти градусів. Та дякувати Богу все обійшлося. А щоб я поїхав до лікарні, ні-ні, я на такі страждання не згоден. Може воно й краще вдома вирвати, як вона колись сама собі, шовковою ниткою. От жінки терплячі, трясця, де в них та сила, народжувати, ще й самій собі зуба вирвати Вона відчайдушна, їй зуб вирвати, що нитку розірвати, видно, одне й те саме. В руках сильніша за мужика. Ото, як інколи, стане збирати обрізане гілля для пічки, то в руках так стисне, аж тріск на весь город.
Дід, ледь роззявивши рота, з пляшки засмоктує горілку. Намагався затримати її на тому, клятому зубові, щоби втихомирити біль. Ненароком язиком зачепив, наче вже трохи й хитається. Ще й більший біль віддає в щелепу, викликав паніку, почуття безпорадності. Себе ледь стримував , щоб з печі не зіскочити. Та, як зізнатися? Боїться, що Килина наважиться шовковою ниткою вирвати той зуб Тільки від однієї думки мокріє лисина, дибом підіймається волосся, яке залишилося навколо неї. Краще було би самогонкою залити, чим ця казенка, бідкається старий. Стримуючи емоції, все ж відчуває полегшення, знесилений задрімав.
Пройшов час. В хаті занадто жарко, запах самогону. Кіт зігрівся, лежить на підлозі. Втомлена Калина, сидячи на стільчику, спостерігає за останніми краплями самогону, які потрапляють у літрову банку. І одночасно дивиться телевізор.
Минуло з пів години, як дід прокинувся. Закриті очі, на спині лежить. Що поїв супу себе докоряє, по тілу мурашки. Йому б до вбиральні, помочитися. Терпить, здається на лоб очі вилазять, але вдає що спить. Та час від часу, як розвідник, одним оком позирає до дружини, за кожним рухом спостерігає.
Вона, зі стільця встає й тихо,
- Ну от…. дякувати Богу, вже кінець.
Почувши ці слова, дід від радості ледь не заспівав. Ну нарешті. Ось, піде надвір воду виносити, зроблю свою справу.
Вже жінка одяглася, з бочки воду черпає у відро. Ну от і добре, дід розмірковує, біля хати ж не виливатиме, щоб всі почули запах. Поки до ями на город донесе, тим часом встигну Основне, щоб не помітила, що я вставав.
За кілька секунд гепнули двері, він миттєво повернувся на бік, злазив з печі. Протягнувши ногу, відчув тепле, подумав, що то край плити й обіперся на неї. Але то була труба від самогонного апарату. Різко похитнувся й кубарем злетів прямо на кота, обличчям врізався в підлогу. Кіт з переляку гучно занявчав, відскочив в сторону. Дід не міг зрозуміти, чому опинився на підлозі. Все обличчя старого горить, по всьому тілі відчуває біль. Хотів піднятися та в дверях з’явилася Килина. Побачивши чоловіка на підлозі, ще й закривавлене обличчя, злякалася. В сторону відкинула відро, допомогла йому встати,
- Ой, лишенько, Іванцю! Та, чого ж мене не почекав. Боженько, що голова закрутилася? Мабуть носа розбив.
Дід труситься, як в полі будяк під сильним вітром. Рукою провів по устах, відчув, що зуба немає, заплакав.
Сполохана дружина, зі сльозами на очах, схопила рушник витирає, роздивляється обличчя,
- Соколику мій старенький. Та здається носа не розбив. Може губу розсік?
Прикриваючи рота, відмахнувся рукою, показує на двері. Килина зрозуміла, що хоче до вбиральні, на плечі накинула куртку. Обличчя скривлене та світла думка зігріла його серце , бач, таки не дарма є прислів’я «немає лиха без добра».
Бабця, охаючи, з бочки виносить воду та всі причандали. За кілька хвилин, дід зайшов у хату. Себе героєм відчуває, хоча й впав, трохи боліло тіло, але ж позбувся того, клятого зуба.
Вечоріло… в хаті тихо. На печі кіт дрімає. Вони за столом, чистять картоплю в мундирах. Дружина мило всміхалася й раз-по-раз поглядає на чоловіка,
- Ну, от і добре, майже весь день проспав, сили набрався. Бачу лихоманка пройшла, може спробуємо по двадцять грам свіженької?
Дід задоволено потер долоні,
- А чому б і ні? Що злякалася люба? О! Якби ж ти знала, як я перелякався, що залишишся сама.
Жінка, тупцяючись біля столу, розставила посуд, сало нарізає. А Іван нею милується, а перед очима той зуб, який згодом знайшов на підлозі. Ой, миленька моя, якби ж я тобі розповів правду, то напевно б не усміхалася до мене, а добряче отримав би по плечах.
1980 р
ID:
862079
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 21.01.2020 11:25:45
© дата внесення змiн: 21.09.2025 19:46:11
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дуже майстерно! 
Доброго Вам ранку та наснаги. 
Ніночко, з задоволенням читаю Ваші твори. Кожен цікавий по-своєму.