Дійшла до хатини, сіла на порозі,
По тілу судорога, мов на морозі.
Облуплені стіни, як одяг подертий
Табличка з номером, начисто розтертий.
Схилився дах, дранка видніється звідти,
Аж щем під серцем, нині, немає втіхи
Не видно вулиці, шалина довкола,
І грушка, старезна, напівсуха, квола.
Клонилась до землі, де - не - де суцвіття,
Чомусь, їй здалося, що пройшло століття,
Де люди поділись? Провалля – криниця,
Шука й, шарудить на соломі синиця,
Гніздечко рехтує, хоче діток мати,
Як це, усвідомить? Не може сприйняти.
Минуло десять літ, думки - темні тіні,
Здалося сповита, вся у павутинні,
Та птаха раптово,мов сон перебила,
До болю зранена, сльозу проронила.
Лиш свіже повітря, призвело до тями,
Так стежка заросла. Побрела до мами,
Ворони скрізь прячуть. Квіти на могилі,
Пробач рідна ненько, ти своїй дитині.
А вітер куйовдив, посріблені коси,
На фото краплини, як криштальні роси.
12.05. 2017р
Повернулася з села, читаю, Ваш Ніночко, вірш і
стерпла - цю картину я бачила вчора, це про мене і мій
біль: обшарпана хата, заросле подвір'я і вулиця, стара
груша, кладовище, квіти тільки 9 років. Нестерпно боляче
і жаль, що ранить душу. Спасибі, за чуттєвий вірш і так
гарно написаний.
Ніна Незламна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую,Галинко. Сумно все сприймати та таке життя на жаль..Співчуваю Вам...Нам не забувати туди все дороги... де пройшло дитинство,душу рвуть тривоги..
