Розповзлись, мов саранча
По усьому світу
На облуді і мечах
Браття московіти.
Підгорнули під крило
Чукчу і поляка.
Аж на Кубу занесло
Вічних посіпаків.
Нерекли себе для всіх
Старшими братами.
Напросились на поріг –
Всілись за столами.
А для меншеньких братів
Наділили щиро
Соловків, глухих кутів,
Щоб віками гнили.
Вдарували від душі
Сяйва – дивоглядків,
І сибірських баришів,
І манжурських статків.
Доручили погибать
В невському болоті.
І отечество спасать
В армії і флоті.
В тундрі зводили міста,
Біломор-канали
Братніх душ на ті дива
Вік не шкодували.
Рідну землю завели
В дике пустоцвіття.
З поту братнього жили
Не одне століття.
Надто вірили в своє
Право месіанства,
Ніби Бог лиш їм дає
Мудрості убранство.
З гаслом „Темних научай
Віри і глагола”
Не один цвітучий край
Вділи у постоли.
Нині гнівом клекотять,
Серце надривають,
Чом усі брати спішать
Вирватись із раю.
Зазіхають на плоди,
Що вогнем і кров”.ю
Здобували ще діди –
Нарву, Крим, Дністров”я?!
Тільки ж кровію братів
Ті плоди зривали.
А собі смачних шматків
Чим побільш ввірвали.
Живучи серед братів
Не одне століття,
Не влилися в їхній спів,
Не сплелися віттям.
Слово братнє, думу й щем
Зроду зневажали,
Бо ж культури сівачем
Лиш себе вважали.
До усього діло є
Все довкруг турбує..
Чом в сусіда нафта б”є
І життя нуртує?
А у іншого цвіте
Нива – годівниця,
Спіє гроно золоте,
В домі, як годиться.
У отвіті за усе
Просять, чи не просять.
Десь там світом затрясе,
Вже й встромили носа.
Довстромлялись...На віки
Втрачено довіру
До московської руки,
Братньої офіри.
Гей, москалю, схаменись,
Скинь імперські шори.
І від старшості зрічись –
Це ж і твоє горе.
1992
