Коли паливо із похиленого дерева не дає тепла,
Ти роздягаєш намолене цвітом молодості тіло
І лягаєш до землі,
Вона віддається тобі. Мовчки. А на ранок
Ти даєш їй сіль,
Бо ти і тільки ти сіль її.
Коли рана на руці засвідчує про падіння
Вершниці-тебе, то цілуй її, бо назавтра не буде,
Так ти забудеш про волю, про прихід весни.
А сни. А сни домішками лягатимуть до колиски
Тебе – немовляти.
Ти немовлена ще, бо ніхто не говорив,
Що у світі твоїх золотавих прерій
Варто жити заради синіх вітрил,
Заради подиху колосу – волосся.
Але в час, коли поодинокі боги складатимуть
Валізи і йтимуть до плакучої води,
То ти їх відпусти, бо
Божество не вміщає речі,
Воно вбирає тільки
Вологу освяченість
Перед жагою ночі,
Що виттям койота сповіщає про танок
Духів.
Їм теж хочеться любові.
Так бо
Лише смерть подарує нам небачену
Життєву пристрасть.
