|
Я вже давно жила ніччю… Дихала тільки нею. Якби не вона, я напевно…напевно… втім, неважливо. Єдине, що залишилось у мене в житті – це нічні пробіжки. Пробіжки – що відносять від реальності, немов відкривають паралельний портал десь в інший світ. Мрій – а не ілюзій, сили – а не штучної показності, наснаги – а не фікції підтримки, моїх думок – а не музики у вухах, хоч і люблю її... трохи менше від ночі.
Сьогодні дощ… Для когось – це найкраща відмазка, щоб не бігти, навіть якщо вже намітив це за планом. Та не для мене. Бігати під дощем я люблю ще більше, ніж просто бігати. Надягаю свій дощовик – і рушаю. Зазвичай, я біжу спустошеним, всіма забутим парком – тут я насолоджуюсь тишою і спокоєм. Але сьогодні під дощем все місто буде кинутим і спустошеним. Всі заховаються по домівках і залишать його – свого найліпшого друга наодинці. Зрадники… Мені жаль його, воно таке саме, як і я зараз – самотнє і спустошене… Тільки воно не звикло до цієї самотності, тому я маю розрадити його…трошечки…
Зараз воно таке справжнє, умите сльозами неба, згадує своє багатовікове минуле, всіх людей, що відбудовували його, всіх своїх друзів, що просто прогулювалися і так любили його затишні вулиці, всіх шалених шанувальників, що так захоплювались його красою і хотіли проникнути в його історію, розгадати його таємниці. Вибач мені,місто, що я так рідко буваю з тобою. Адже ти все одно мене любиш, справді? Якщо когось сильно любиш – не важливо скільки вас розділяють кілометрів, не важливо як часто ви бачитесь, ти все одно носиш його в серці. І я знаю, що ти носиш в своєму серці всіх, хто з щирою душею торкнувся тебе. Ти, як і я.
А пам*ятаєш, як колись зимовим вечором ти показав мені ту затишну кав*ярню? Я ніколи її не бачила, а тоді вона немов виросла з-під землі. Ніби ти, моє кохане місто, запросило мене на каву? І написати ту банальність у кав*ярні могла тільки я… І тільки ти знаєш про неї…
Усміхаючись сама собі, і ведучі таку дивну німу розмову з містом, я почула такий самий глухий відголосок асфальту, як під моїми ногами, але це було трохи далі. Через площу. Він біг і так само нікого не бачив і не чув… Тільки на одміну мені, він був навпаки нахмурений, ніби щось його бентежило. Він так само не слухав музики, що мене трохи вразило… я давно не бачила людей, щоб бігали в тиші і не боялись своїх думок. Я вже так звикла закриватися від людей, надягати різні маски, відмахуватись короткими фразами, відводити погляд у трамваї, чи маршрутці, але до нього так хотілось підійти…Здавалось, що наші душі вже біжать мовчки тримаючись за руки. Він здавався на той момент – найріднішею душею. Хіба бува так? Такі речі – незбагненні.
А можливо… можливо це просто від того, що цей дивак також не спить по ночах і любить бігати під дощем. Втім, він взагалі не звертав на мене уваги. У світі ліхтарів, він біг немов під софітами… Досить. Я ніколи не підхожу до людей першою, він – не виняток. Розвертаючись на сто вісімдесят градусів, я біжу, прощаючись з містом. Бачиш, ти тепер не одне. Добраніч.
Перед сном, я чомусь дивлюсь на небо… Ніби даруючи зірку тому, що також не спить по ночах і водночас женю ці думки від себе, якомога далі. Хіба можна так просто запхати до голови абсолютно незнайому людину? …
ID:
442016
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.08.2013 21:17:49
© дата внесення змiн: 07.08.2013 21:17:49
автор: Юліанка Бойчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
: 
