Намисто долі розсипає час,
І світлих прагнень перетерлась нитка.
Ця повість вже, здається, не про нас,
Чому ж усе закінчилось так швидко?
Малюють сни печальне дежавю,
І холод – мій супутник незрадливий…
Здається, до весни не доживу,
В душі колючим градом мерзне злива.
Де ти тепер? В яких чужих краях?
Присвячуєш кому розбиті мрії?
Ти мій (не синій) – чорний дикий птах,
Якого приручить ніхто не сміє…
Я звикла вже до болю самоти,
Хоч сотні лиць співають про кохання.
Хтось стукає в життя, але не ти…
Ти пропустив до мене рейс останній…
5/5+++! 
