Вершки дерев зубцями уп’ялись
У контур зблідлого і стомленого неба.
Такого як душа моя... Колись
Я б не повірила, що житиму без тебе.
Мов грім ударив серед шуму дня,
Одразу серце кров’ю облилося...
То хто ж я? І яка насправді я?
Чи хоч би щось із мрій моїх збулося?
Не знаю.... Tо велика глибина,
Яку я не бажаю пізнавати...
Та я одна, я до сих пір одна,
Я так і не навчилася кохати!
