Стоїть калинова колиска в куточку,
З десяток гойдала вона поколінь,
Коли виростали доньки й синочки,
То колихали в ній діток своїх.
Вона натрудилась, ночами не спала,
Розповідала малятам казки,
Сон із дрімотою в дім закликала,
Щоб солодко спали й здорові були.
Тепер відчуває себе сиротою
І плаче тихенько усе скрип та скрип,
Бо прикро їй, що не потрібна нікому,
Душа калинова у неї болить.
Ти не журися, колисонько-мамо,
Дітей та онуків невдячних прости,
Ти ж натомилась, напевне з роками,
Отож відпочинь, дорогенька, поспи.
Образно! 
