Люблю я дуже тиші час,
Коли навкруг все тихне.
І світ увесь немов погас.
Нічого ані дихне.
Не чути ані звуку в ній,
Неначе все зникає,
І тіло у порі отій
Спокійно спочиває.
З ним також серце спочива,
Натомлене від шуму.
З ним спочива й душа жива
Від болісного суму.
Я в ній, мов у ріці, тону,
І вже не виринаю.
Мов у морськую глибину,
Я в неї поринаю
І на її глибокім дні,
Коли по ньому ходжу,
Всміхається ураз мені
Те щастя, що знаходжу.
За ним, мов тінню, я іду,
Іду його стежками,
Але, чи я його знайду
З замитими слідами?
Та тиша враз без жодних слів
Мені той шлях вказала
У формі дум і почуттів,
Які невпинно слала.
У них бо й криється воно,
За їхньої лиш згоди.
Їх мати кожному дано.
Вони в нас від природи.
Євген Ковальчук, 29. 10. 2019
