Майнув розмай душі моєї,
Погасло сонце, жбухнувши тепло,
І в серце, що закоханим було,
Вп’ялась буденність лютою змією.
Та я не скиглю – я терплю недолю
І для годиться радісний всякчас,
Бо шлях життєвий знов піде по колу...
О так, піде, але уже без нас.
Ми лишимося нарізно обабіч:
У спогадах далеких і сумних.
Нам буде байдуже до них,
До незбагненних зустрічей віч-на-віч.
