Мовчати? Стишитись? Не жити?
А не мовчиться геть мені!
Її хтось міг боготворити,
Сховавши душу в кишені.
Чужа, мінлива і байдужа,
Раби з блакитними очима
Ідуть до себе по калюжах,
Несуть «свободу» за плечима.
А десь судомить їхню Матір,
Європа кличе: «Приїжджай!»
І ворог вже у їхній хаті
Гострить ножа об коровай.
Колись жаліла я гонимих,
Тепер Матусю жаль лишень.
Її собою берегли ми...
А лихо цілиться в мішень.
Зреклася, слід було й чекати.
Поет про це вже говорив –
Вона уміє так мовчати,
Щоб потім світ увесь горів.
Болісно і сумно. Історія знову іде на знайомий виток тільки на цей раз не німці, а росіяни... Європа знову заграє з неоімперіалістами з Кремля... лукаві політики!
