/ Пам’яті поета Василя
Симоненка/
Вкоротили нащось віршам віку,
Не дали натішитись життям.
Враз душа здригнулася від крику –
Не бувати справді двом смертям!
Був таким, як і належить Сину,
Не купляв її й не продавав,
Хоч не вибирав сам Батьківщину,
Він її, мов матір шанував.
Чоботом любов його чавили,
Шматували серце на стрічки.
І вона, і він не долюбили,
Ще з весни – упали пелюстки.
Так «Земне тяжіння»* обтяжило,
«З переораним чолом земля»**…
«Материнства лебеді" летіли,
Утирає сльози янголя.
* назва збірки
** цитата з твору
