Ніяк не наплачеться осінь –
дощить безупинно,
Мов реквієм листю,
якому вмирати дано.
На жаль… та краса ця не вічна,
зів' яне й загине.
Осиплються й зникнуть пейзажі
під білим сукном.
Красу цю відпустиш,
хоч перше відтужиш, відмолиш,
Бо ти нею дихав, і жив,
і любив як умів.
Та душу красою до щему
ніяк не наповниш –
І знову задивишся в небо -
в калюжі на дні...
Так, Оленко, справді, наші душі, як оті брудні калюжі, і ще не в кожній небо відобразиться, навіть на самому дні. Які ж глибокі у Вас думки... Читати - одна насолода...
Це дар природи - бачити небо в калюжі на дні! 
Дякую за чудовий вірш! 
Читати - одна насолода... 
