|
Двоє в лісі збирали гриби.
От ішли потихеньку, ішли.
— Як чудово, який гарний ліс,
наче в казку мене переніс.
Чарівні голоси у пташок,
— перший мовив, як сів на пеньок.
— Так-то так, — другий каже йому,
— бачу тяжко мені одному,
ні доріжки, ні стежки нема.
Вже болить в мене права нога,
а до краю далеко шмагати,
ще й відро за собою тягати.
— Відпочинь, помилуйся, вдихни.
Які пахощі тут, кольори...
Все радіє світлому дню,
кожен пісню виводить свою.
— Так-то так, але сонце зайшло,
вітер хмари погнав нам на зло.
— Не зважай, подивись навкруги.
Пам’ятаєш, колись восени,
ми сюди приїздили з дітьми...
— Так-то так, тільки що говорити,
лише пам’ять стару ворушити.
— Ось і білка спустилась з сосни,
на, кумедна, цукерку з руки.
— Ти, я бачу, солодке їси,
мабуть, зуби на місці свої?
А у мене усі вже вставні,
та іще діабет... інсулін.
— Так, старіємо, брат, от діла...
Але ж в нас не старіє душа!
Ще у першому вальсі кружляє,
ще маленькими нас пам’ятає.
Наберемо грибів по відру,
моя жінка зготує рагу.
— Так-то так, тільки що те рагу?
Нам би зараз по сто коньяку.
Так ішли вони разом, ішли...
від одно̀го ховались гриби.
04.2017 р.
ID:
754666
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 10.10.2017 13:37:47
© дата внесення змiн: 14.04.2018 09:43:31
автор: Таня Світла
Вкажіть причину вашої скарги
|
