Цей твір написаний мною під враженням однієї події: мене відвідав один знайомий - вірянин Православної Церкви Московського Патріархату.Він, зокрема, приніс із собою сучасні видання Московської Митрополії, у якій була мова про те, що ніякої України не існує, а є лише окрема провінція Росії - Малоросія. І що особливо мене обурило, то це те, що цей вірянин, дуже хворий (рак легень), загалом - то, дуже доброзичливий у звичайному житті чоловік, з ненавистю відзивався про мешканців західних областей України. І це при тому, що його син проживає у Івано - Франківську! У лексиконі цього чоловіка раз по раз вискакувало: "бандерівці", "націоналісти" і т. п. Це було під час виборів Президента (при Януковичу)
Нам, Українцям, дуже ще далеко,
До справжньої, омріяної волі.
Дається нам ця воленька нелегко:
Крізь нетрі злиднів, розпачу і болі.
Роки летять, а ми, як і століття,
Тому назад, - лишаємось рабами.
І своє рабство під чужі вказівки,
Собі на шиї надягаєм самі.
Та ще радієм: бач, які ми вірні!
З Богданом поклялись буть вічно з «братом»!
Тож на своїй землі, під стягом рідним,
Не під своїм живем Патріархатом.
Від цього все: паплюжим власну мову,
Прадавнії звичаї забуваєм,
І чужу мову, вперто, - знову й знову,
В законі, основному, величаєм.
Бо своя мова не така «сучасна»,
Як Швець сказав: мужицька і теляча.
А мова «брата» - кльова й дуже класна,
До хохлуїв прихильна і терпляча.
Та, поміж іншим, у своїй країні,
Той «старший брат» своє охороняє,
А що для Українців дуже миле,
Не дуже то, по – між людей, пускає.
Ото чого не може зовсім знищить,
То нашу пісню у своїй культурі.
Не бачу брата я в Московській пиці,
А бачу вовка у овечій шкурі!
Бо суть його від Суздальського часу,
А ні на йоту не змінилась в дусі:
Інших племен розбійницькі захвати,
Малих народів всі шляхи закуті.
Розширення імперських територій,
Розграблення природного багатства.
У цьому суть Російської історії,
І нашого, - знівеченого братства.
Ви скажете, що я, - як сич! – кигичу,
Під прапором свого націоналізму.
Я ваше серце, Українці, - кличу,
Згадайте, браття, про свою Вітчизну!
Бо ж подається місія Московська
Як всепланетне, добротворче диво.
Та пригадайте, якщо ви забули,
Як гнобили нас, москалі спесиві.
Бо зразу ж ті, - сатрапівські бояри,
Не поклялись на вірність у союзі,
А з ворогами нашого народу
Себе вели як спільники та друзі.
По – за спиною нашого Богдана
З поляками ділили Україну.
І віддали їм, лютим кровопивцям,
Відбите людом, - знову у руїну.
Віки пройшли… Батурин досі, досі
Стікає кров’ю від щедрот Петрових.
І крізь століття дивляться всі очі
Зарізаних Батуринців, бідових.
Бо ж не давались просто так здолати,
Чинили опір, мужність показали.
І тільки завдяки мерзенній зраді,
Від Меншикова трупом полягали.
Ближчі до нас часи, хоча б узяти:
Двадцятий вік. Події буреломні.
Новітні, більшовицькії сатрапи
Країну нашу нищенням наповнили.
Штиками, кулеметами, грабунками,
Трьома голодоморами, війною
Ламала нас вся «милість» брата Руського,
Відомого на всесвіт Колимою.
Нищили люд за приполярним колом,
Не знаючи ні спротиву, ні міри.
Здавалося б, це не забуть ніколи!
Та ще живуть адепти бузувірів.
Їм, - як колись, дай памятники Звіра,
Імперську мясорубку «по – совєцкі»
Аби повсюди була їхня віра
І табори колимські… соловецькі…
Не проти я, щоб жили росіяни
Поряд із нами. Тільки, аби знали,
Що є Росія і є – Україна.
І щоб її належно поважали.
Щоб поважали та вивчали мову.
(Я ж їхню мову вивчив досконало!)
Буду про це твердити знову й знову
Щоб і свої, й чужі запам’ятали:
Ми вже давно зовсім не малороси
Ми – Українці! Нація свободи!
І маєм право пити свої роси,
І у морях, прилеглих, мати води!
ID:
518919
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 22.08.2014 15:37:01
© дата внесення змiн: 22.08.2014 15:37:01
автор: dovgiy
Вкажіть причину вашої скарги
|
