Димить над грушею старий триніжок –
Надвірна кухня наша по війні.
Бабуся локшину дрібненько ріже,
Дає на пробу смужечку мені.
Сушило сонце ту скупу соломку,
А стерегли і я, і горобці.
Вони – в надії виприснути ловко
Із-під дубця в моїй малій руці.
В компанії із нами й сорок сьомий
Голодними очима також їв
Цей харч, що схожий був на
січку жому,
Та відібрати все-таки не смів.
Жалів, напевне.
А кого – не знаю:
Чи нас з бабусею, чи горобців…
Текла весна – бездушна і безкрая.
І не було в ній хлібних острівців.
