Коли відлітав мій старий грифон
Він дужче розводив крила,
А потім на вістрях промерзлих крон
Ти інеєм його укрила.
І він таврувався в моїй душі
Випеченим дериватом,
Дифузним більмом на замерзлому склі,
Військовим підбитим фрегатом.
І я не чекав його з теплих країв,
Право- чи лівобережних,
Він там без мене осиротів,
Хоч я і був обережний.
Коли відлітав мій старий грифон,
У будні твої повсякденні,
Я пробачав йому терикон
Той, що найбільш південний.
Бо як не старій, душа – то лиш птах,
Закутана десь у груди,
Їй також хочеться на вітрах
Побувати і там, і всюди.
Тому відлітавши мій сизий брат -
Відпускав я в безмежне море,
Його проводжали звуки гармат
І прибережні шторми.
