Іду на цвинтар, де батьки лежать...
Стежина вгору стрімко в’ється...
Мов на побачення, до них іду...
Серце зажурено у грудях б’ється...
Тут спочиває майже вся рідня,
Сусіди любі давні мої друзі –
Усі, з ким доля зводила не раз
Нас на життєвім і суєтнім крузі.
Тамую думи, подих і слова,
Я нині вже не часто тут буваю.
І Богу дякую – доїхала, дійшла –
Душею, поглядом усіх їх обіймаю.
11. 04. 2013р Надія Таршин
Розумію ваші почуття, бо мої батьки, і чоловік вже пішли із земного життя...
Але я маю надію на зустріч з ними у вічності у Христі Ісусі!!!
Хай утішить вас Господь Своєю утіхою
Надія Таршин відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вони постійно з нами!
Головне в людини – це пам'ять, Про батьків, про коріння родинне. Вони в серці, і спогади ранять, Кожну доню і кожного сина. Якщо ви вже давно відлетіли, І зруйнована батьківська хата, Приїжджайте хоча б на могили, Їх немає кому доглядати. Ми росли, а вони нас любили, Дарували тепло своє й ласку. Їх не стало, лишились могили, Приберіть їх, прошу вас, до Паски!
Надія Таршин відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ой, Віталію, Ваш коментар у саме серце попав. Їду у Клевань на Рівненщину. Хата ще не зруйнована, але на даний момент і нежила. А могилки буду приводити в порядок і на поминальний день всі зїзджаються - це вже тепер, як День села.