Надворі тихо... Навіть дощ замовк.
Думки у поля сповнені туману.
А ніч сховала місяць під замок,
І зорі щось не ловляться в лимані.
І налипає на моє лице
Ота тягуча павутинна тиша.
Щоб не пійматись у її сільце,
Біжу на світло, що у вікнах дише.
А ніч усе занурює мене
В якісь страхи, не зовсім зрозумілі...
Здається, хтось от-от наздожене...
Біжать мурашки натовпом по шкірі...
І я вриваюсь у твоє тепло-
Зцілуй туман з очей моїх і тіла!..
Тебе так довго поруч не було...
До тебе я скрізь вимір прилетіла...
кажуть, що солов'ї мовчать, коли говорять гармати... я свого Пегасика стримую, щоб не дай Бог кому зуби не повибивав, чи ребра не порахував...
писати про щось другорядне коли серце болить не можу, та й не хочеться, про дійсність, пафосно,
соромно і образливо, а знаючи, що відбувається, хочеться тільки молитися, так що я вас розумію
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
я так засумувала за вашими віршами, Любцю, що пішла в розвідку, і з'ясувалось - я не все прочитала(який стид) і в той же час радість, бо у кожному віршику(вибачте, що так пестливо) ви і радість спілкування з вашою творчістю
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро Вам дякую за тепло!!! Щось у мене як відрізало ..., мабуть, останні події дуже вплинули ...